— Ну, я пішов… Олю.
— Іди.
— Я йду, Олю, чуєш?
— Іди, Іване, іди.
Тільки коли двері за Іваном зачинилися, Ольга дала волю сльозам. Вона сиділа у старому кріслі, яке дісталося ще від бабусі, підібравши ноги, і плакала. Тихо, як у дитинстві, коли боялась, що хтось почує. Ридала, аж поки не почала гикати, наче маленька дівчинка.
Як жити далі? Без Івана? Без людини, з якою вона ділила всі ці роки?
Ольга підвелася, щоб приготувати вечерю, але зупинилася. Навіщо? Івана ж нема. У чому сенс? Вона знову впала в крісло, і сльози знову вирвалися назовні.
Але раптом вона згадала про дітей. Незабаром повернеться донька Настя, студентка, голодна після пар. Потім прийде син Андрійко, він затримається на тренуванні. Вони ж хочуть їсти, їх треба годувати. Ольга змусила себе встати, витерла сльози та пішла на кухню.
Згадуючи роки з Іваном, вона знову розплакалася. Як? Як жити без нього?
Ввечері діти, як завжди, гучно ввалилися додому, штовхаючись та підколюючи один одного. Але незабаром помітили відсутність батька.
— Мам, а де тато? У відрядженні? — запитала Настя.
— Та й справді, де він? — підхопив Андрійко.
Ольга не втрималася. Сльози знову покотилися, вона опустилася на стілець і заридала.
— Мам, що сталося? Він у лікарні? — злякалася Настя.
— Ні… він пішов… — виговорила Ольга. — Назавжди… до іншої жінки.
— Що? — одночасно вигукнули діти. — Мам, це жарт?
Але жартом це не було.
У Андрійка затремтіла губа. Хоч він і спортсмен, але у свої тринадцять років ще дитина. Він безпорадно дивився то на матір, то на сестру, готовий розплакатися.
— Так, — Настя рішуче провела рукою по лобу. — Андрію, у ванну, умийся і роби уроки. Мам, годі сльози лити. Треба думати, що робити.
Настя була зібраною, швидкою, рішучою. Андрійко, не заперечуючи, послухався.
Пізніше Настя зайшла до брата в кімнату.
— Плачеш?
Андрійко похитав головою, не піднімаючи очей.
Настя обняла його, розкуйовдила йому волосся.
— Прорвемося, Андрю. Чуєш? Ми — родина, а він там сам. Йому гірше.
— Що, його мені жаліти? — викрикнув Андрійко зі сльозами.
— Жаліти? А це думка. Ми будемо щасливими, найщасливішими. А він ще зрозуміє, яку помилку зробив.
Заспокоївши брата й матір, Настя пішла у ванну і там, нарешті, дала волю сльозам. Як? Як їх тато, найкращий тато на світі, міг так вчинити? Не красавець, звичайний чоловік з зайвою вагою, якого мама перегодовувала своїми пирогами. Чувство гумору — таке собі, тільки мама сміялася з його жартів. Їздив на старій машині, яку сам і лагодив. Працював начальником невеликого відділу на заводі, зарплата скромна.
Але у їхній родині завжди було добре. Настя хвалилася подругам, що її батько — єдиний, хто вірний дружині. А виявилося, ні…
Сльози котилися, Настя змивала їх холодною водою.
Життя потекла далі, розмірено, але вже без батька. Слово «тато» зникло з їхнього лексикону. Тепер говорили «він» або «батько», і то все рідше.
Одного разу Настя почула за спиною:
— Насть, Настю, зачекай!
Вона обернулася. За нею, задихаючись, біг батько — незграбний, у тісному костюмі-трійці, з краваткою, яка, здавалося, душила його.
Настя відвернулася й прискорила крок.
— Доню, постривай! — благав він.
— Тобі чого? — холодно кинула вона.
— Ось, гр— На, гроші… візьми, — Іван простягнув пачку купюр. — Тут багато. Приходь до нас, Настю. Марія, вона хороша, хутрами торгує. Хутро тобі підберем. І мамі на день народження хутро подаруємо, норкове! Марія мені все дозволяє. Скоро знову до Греції летимо, за хутрами…
— Та йди ти… до біса, — відрізала Настя.
— Навіщо до біса, доню?
— За хутрами. На інші три літери не можу — виховання не дозволяє… тату.
Іван завмер, наче його облили крижаною водою. Він же знав, що в родині грошей не вистачає. Жили скромно, а тут ще він… закрутив з Марією.
Все почалося з колеги, Петра. Той запросив Івана до своєї подруги, а там була Марія. Спочатку вона йому не сподобалася — занадто яскрава, вульгарна, велика, мов ведмедиця. Дивилася на нього так, ніби хотіла ковтнути. Іван посидів трохи й пішов додому.
Того вечора він вперше обдурив Олю, сказав, що затримався на роботі. Серце билося, сором душив. Оля вирішила, що він захворів, а йому просто було так соромно, що температура підскочила.
Потім Петро знову умовив: «На півгодинки!» І знову Марія.
— Ти чого, Ване? Вона хутра з Греції везе, дві точки на ринку! Хутро Олі купиш, усе, що захочеш!
— Та навіщо воно мені? У мене ж Оля є.
— Та годі тобі! Нудно їй одній. Що з тебе втече? Хутро норкове для Олі — хочеш?
— Хочу…
І він пішов. А потім ще й ще. Усе це прокляте хутро. Сам не зрозумів, як опинився з Марією у ліжку. Плакав, коли їхав додому, так було гидко й соромно перед Олею. А потім вона дізналася… і не пробачила. Наказала йти.
Марія була в захваті.
Ввечері Настя була похмуріша за хмару.
— Насть, він до тебе приходив? — запитав Андрійко, мямлячи.
— А до тебе?
Брат кивнув.
— Я сказав, щоб не підходив. Ненавиджу його, зрадник.
Настя кивнула.
Іван сумував.
— Ти чого, Іванечку? — питала Марія.
— Діти не хочуть зі мною говорити. Оля теж… Я їм грошей пропонував, а вони… горді. Знаю ж, що їм важко…
— Ну, вона ж сама тебе вигнала, — пожала плечима Марія.
— Сама… Але як вона дізналася? Ми ж усе тихо робили…
Марія встала з розкішного ліжка, яких Іван у житті не бачив, поставила келих з шампанським на столик. Вона часто пила шампанське й їла полуницю, змушувала й Івана, хоча він не терпів шампанське, а на полуницю в нього була алергія.
— Це я їй сказала, — байдуже кинула Марія.
— Як сказала?
— Ну, так і сказала. Вона не повірила, а я описала твою родимку й… що ти плачеш, коли… ну, від емоцій.
— Ти?! Навіщо, Маріє?! Вона мене вигнала!
— Серйозно? А як би ти до мене потрапив? Ване, ти чого? Куди?
— Додому. До дружини, до дітей.
— Вона тебе вигнала, дурнику!
— Нічого, пробачить. Я виблагаю. Оля у мене добра. А не пробачить — у під’їзді житиму.
— Ване, ми ж хутро їй купили…
— Залиш собі, Маріє Федорівно. І не шукай мене.
— Олю, Оленько…
— Я все сказала, Іване.
— Вислухай! Я не хотів цього… Розумієш? Хотів хутро тобі купити, норкове. Це Петро все, сказав, посидь з нею, вона хутрами торгує, Оля отримае хутро… А вона потім тобі розповіла. Я не хотів, я тільки хутро… на ювілей… А ти вигнала.
— Іди, Іване.
— Сидить? — питає Оля в Насті.
— Сидить, мам. Дощ пішов, промокне.
— Та хай йому… Хутро, каже, хотів. Норкове, на ювілей.
— Покликати його? — тихо питає Настя.
— Не знаю… Андрію, що скажеш? Покликати батька? Захворіє ж.
Андрійко мовчить, ніс сопе.
— Давайте покличемо, — вирішує Оля. — Людина все ж, шкода.
Покликали. Відпаювали чаєм на кухні, намагаючись не дивитися один одному в очі.
— Пробачте… Олю, пробач… Діти, сину, донечко, пробачте…
— Ми-то до чого? — кажуть діти. — Ти маму образив.
Потім усі плачуть, обіймаючись.
— Ване, а яка вона, Греція? — питає Оля.
— Ох, Оленько, — оживає Іван, розповідаючи про місця, яких насправді й не бачив.
З Петром він більше не дружив. А хутро Олі вони потім купили, на інший ювілей. Каракулеве.
