— Сьогодні розмовляла з Оленою. Уявляєш, Андрій знову гуляє, — сказала Наталка, коли по телевізору почалася реклама, перервавши серіал на другому каналі.
Вона глянула на чоловіка. Він напівсидів, відкинувшись на підняту подушку до спинки ліжка, і цікаво дивився рекламу.
— Віть, ти мене чуєш? Андрій знову заводить,— повторила вона, не дочекавшись відповіді.
— Чую. Тобі то що? — спитав він.
— Як це? Олена — моя подруга. Я за неї переживаю. Андрій тобі нічого не казав? — обережно поцікавилась Наталка, розглядаючи профіль чоловіка.
— Він мені не звітується. Та й не бачив я його вже давно. А твоя подруга, скажу прямо, істерічка. Я б теж від такої втік. І годі вже. Серіал починається.
— Ось як? Це він тобі сказав? Олена, значить, винна? Жінка завжди у вас винен, аби знайти виправдання своїй песованій сутності. А хто її зробив істерічкою? Усе життя гуляє.— Наталка стиснула губи, а чоловік напружено дивився у екран.
— Слухай, я теж часто лаю тебе. Скільки разів казала, щоб ноги біля дверей витирав? Усю бруд та пісок у хату тягнеш. Ванну ніколи за собою не споліскуєш… Я теж істерічка? Може, і ти гуляєш? За компанію? — Наталка вп’ялилася у чоловіка.
— Ну все, поїхали. До мене дісталися.— Віктор скинув ковдру і підвівся з ліжка. — Додивлюся на кухні.
— Мені просто шкода подруги,— сказала Наталка в спину чоловікові.
— У них же така любов була. Він у вікно до неї з квітами ліз на другий поверх. І чого вам, чоловіка не вистачає? — гукнула Наталка у бік відкритих дверей.
— Поки женяться, то називають нас сонечками, зайчиками, рибоньками. А як коханку заведуть — одразу переходимо у розряд істерічок,— міркувала вона сама з собою, ніби чоловік міг почути. — Скільки разів Олена його пробачала. Вперше на колінах стояв, божився, що більше ніколи не піде на сторону, сльози лив. Раді дітей пробачила. Та ні, Андрій добрий чоловік. Та всю душу їй вимотав. Мабуть, поки не відсохне — гулятиме…— Наталка замовкла і прислухалася. З кухні не лунав жоден звук.
«А може, Віктор теж мені зраджує? Чого сорвався? Зачепила за живе? Та ні, він лінивий. Андрій хоча б за собою доглядає, у спортзал ходить. А в мого вже живіт, лисина намітилася…»
Та заронений у душу сумнів раптом дав паростки тривоги. Наталка вже не дивилася на екран, втративши інтерес до серіалу. Вона встала, всунула ноги в капці і пішла на кухню. Чоловік сидів на стільці, схрестивши ноги, і курив, направляючи дим у напіввідкрите вікно. Потягнуло протягом, і Наталка здригнулася.
— Ти чого раптом закурив?
Чоловік здригнувся, стовпчик попелу впав на стіл.
— Тьху, налякала.— Віктор здув попіл на підлогу. — Я, може, теж переживаю. Ми ж друзі з Андрієм.
— То поговорив би з ним. Перед дітьми йому не соромно? Який приклад синам подає? — Наталка підійшла до вікна, взяла попільничку з підвіконня і поставила на стіл перед чоловіком.
— Та слухатиме він мене… Не лізтиму з порадами. Це його життя, сам знає, що робить.— Віктор востаннє затягнувся, затушив цигарку. Потім підійшов до вікна і закрив кватирку.
— Підемо спати.— Він пройшов повз дружину.
Наталка похитала головою, вимкнула світло і теж пішла у спальню. Чоловік лежав на боці, відвернувшись від її половини ліжка. По телевізору вже йшла програма з Тігіпком. Наталка вимкнула світло і телевізор, теж лягла. Ось уже кілька місяців вони засинали так — спиною один до одного.
Познайомилися у щасливі студентські роки, надихалися одне одним. Через два роки одружилися. Усе було, як у всіх: сварилися, мирилися, жили далі. Донька виросла, закінчила інститут і поїхала до Києва. Про щастя Наталка не думала. Але ж була щасливою. Друзі розлучалися, знову одружувались. У кожного — своя причина і історія. А вони вже двадцять сім років разом, у шлюбі — двадцять п’ять. Чверть століття.
Думки знову повернулися до Олени. У вухах досі стояв її голос: «За що він так зі мною? Я ж усе для нього робила. Дітей народила. Тепер ні молодості, ні чоловіка, на старості літ сама лишилася…»
А на іншій половині ліжка Віктор лежав із заплющеними очима, напружено вдивляючись у темряву, придушуючи зітхання і намагаючись не рухатися.
Через два дні Віктор затримався на роботі. Наталка не хвилювалася. Так бувало і раніше. Мало яких причин? Затори у годину пік, зустрів когось із друзів, терміново роботу доправляв. За виглядом чоловіка вона могла визначити причину спізнення. Якщо приходив веселий і п’яненький — значить, із друзями був, по келишку пропустили. Похмурий і незадоволений — проблеми на роботі.
Нарешті у замку пару разів повернувся ключ. Наталка чула, як чоловПотім двері зачинилися, і кімнату знову огорнула тиша, лише тихе цокання годинника нагадувало, що життя, попри все, триває далі.
