До п’ятдесяти років у Василя Михайловича майже не було сивини, а от чудак у ребрах засів надовго. І вся причина була в ній — у Мар’янці. Він зустрів її випадково, коли зайшов у університет до кафедри, де виклада́в його давній приятель. Справа була дріб’язкова, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, граючи сонячними блискавками у своїх золотистих кучерях. Яскро-зелені очі, струнка фігура, що випромінювала життя й завзятість… Він, чоловік, який давно вже не хлопчина, рапше відчув себе юнаком. Мар’янка здавалася йому втіленням усіх мрій — русалкою, феєю, диво-дівчиною. Насправді ж вона була звичайною студенткою, але Василь усвідомив це набагато пізніше. Тоді ж він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Ганни Яківни в їхні найперші роки. За плечима було тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаєморозуміння і рідкі сварки. І все це здавалося зниклим з його голови, як тільки він побачив Мар’янку.
Вона, до речі, не чинила опору залицянням солідного парубка. Навпаки — підтримувала. Для неї він був шансом. Виросла в скромній родині, вступила до вишу ледве-неледве, мріяла залишитися у великому місті. І Василь був для неї дверима в цей світ.
— Та він же старий! — скривилася її сусідка по кімнаті Оля. — Ти з глузду з’їхала? Ти ж з ним не живеш!
— Та який він старий, — махнула рукою Мар’янка. — Бадьорий, з грішми, закоханий по вуха. Дивись — скоро одружиться.
Василь закохався по-справжньому. Він був ніжним, щедрим, уважним. Але ні разу — жодного слова — не сказав про розлучення. Мар’янка чекала, сподівалася. Її плани були прості: діти Василя давно розлетілися, дружина здорова, живуть тихо. А він — при грішх. Все йшло до весілля. Але Василь раптом почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не за плечима досвідченого чоловіка. Йому б бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а решту часу — сидіти вдома, де завжди чекають затишок, борщ і рідна Галя.
Мар’янка почала вимагати:
— Чому ми не можемо жити разом? У тебе ж є ще квартира!
— Там мешканці, — збрехав він. Насправді квартира була пустою, вони з Галею планували зробити там ремонт. Але здавати її під кохані побачення він не збирався.
— Тоді зніми нову! Ти ж мужик!
Сварки ставали частішими. А потім сталося.
— Я вагітна, Іване, — сказала Мар’янка (так, саме так вона його звала). — Ти радий?
Василь застиг. Він збирався розійтися з нею — навіть повернувся з відрядження раніше, щоб усе обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що запобігаєш…
— Це не на сто відсотків! А я думала, ти тільки й чекаєш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Дитина народилася — хлопчик, Тарасик. Василь допомагав: грішми, увагою, приїжджав. Але Мар’янка хотіла більшого.
— Я втомилася бути в тіні! Або ти кажеш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Мар’янка все взяла у свої руки. За кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виявляється, є дитина, і ти збираєшся одружитися? Це правда?
— Галю, це не так… Я все поясню…
— Я тобі одразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але твердо промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я будувала родину тридцять років.
Василь відчув полегшення. Не тому, що уникнув розставання, а тому, що почув — вона все ще хоче зберегти сім’ю.
— Я тебе люблю, Галю. Прости мене. Це було божевілля, я не знаю, що мене опанувало…
— Але дитина — вона не винна, — додала вона. — Ми її візьмемо. А з цією — попрощаєшся назавжди. Тоді я тебе пробачу. По-справжньому.
Василь не вірив своїм вухам. Але дружина, як завжди, все прорахувала. Мар’янка, втомлена від немовляти, без допомоги, без підтримки, із задоволенням віддала сина, коли він запропонував їй вихід:
— Я хочу, щоб Тарас жив з нами. Ти зможеш повернутися до навчання, до життя. Ми впМинув рік, і одного вечора, коли Василь сидів на лавці біля дому, тримаючи Тарасика за руку, він раптом усміхнувся — адже щастя було поруч усе це час, просто він не помічав його.
