До п’ятдесяти років у Василя Андрійовича ледь пробивалась сивина, зате біс у ребра вліз надовго. І винна була вона — Соломія. Він зустрів її випадково, коли завітав до університету на кафедру, де викладав його старий приятель. Справа була дріб’язковою, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, граючи сонячними блискавками у своїх золотистих кучерях. Яскраво-зелені очі, струнка фігура, що випромінювала життя й зухвалість… Він, чоловік, який давно вже не хлопчина, раптом відчув себе юнаком. Соломія здавалася йому втіленням усіх мрій — фея, русалка, дриада. Насправді ж вона була просто гарненькою студенткою, але Василь зрозумів це набагато пізніше. Тоді він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Галини Миколаївни у їхні найперші роки. За плечима було тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаєморозуміння й рідкі сварки. І все це ніби зникло з його голови, варто було йому поглянути на Соломію.
Вона, однак, не чинила опір залицянням солидного парубка. Навпаки — підбурювала. Для неї він був шансом. Дівчина, яка виросла в скромній родині, вступила до вишу завдяки диву, мріяла залишитися у великому місті. І Василь став для неї дверима в той світ.
— Та він же дідуган! — скаржилася її сусідка по кімнаті Ярина. — Ти з глузду з’їхала? Ти з ним жити зможеш?
— Ще який він не дідуган, — відмахнулася Соломія. — Бадьорий, при грішх, закоханий по вуха. Дивись — скоро одружиться.
Василь закохався насправді. Він був ніжним, щедрим, уважним. Але жодного разу — ані словечка — не заговорив про розлучення. Соломія чекала, сподівалася. Її плани були прості: діти Василя давно розлетілися, дружина здорова, живуть тихо. А він — при грошах. Все йшло до весілля. Та Василь раптом почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не за плечима зрілому чоловікові. Йому б бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а решту часу — сидіти вдома, де затишок, борщ і улюблена Галя.
Соломія почала вимагати:
— Чому ми не можемо з’їхатися? У тебе ж є ще квартира!
— Там жильці, — збрехав він. Насправді квартира була пустою, вони з Галею планували там ремонт. Але здавати її під кохані гніздечко він не збирався.
— Зніми тоді нову! Ти ж мужик!
Сварки стали частішими. А потім грянуло.
— Я вагітна, Васю, — сказала Соломія (так, саме так вона його кликала). — Ти радий?
Василь остолопів. Він збирався розійтися з нею — навіть повернувся із відрядження раніше, щоб усе обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що запобігаєш…
— Це не сто відсотків! А я думала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Дитина народилася — хлопчик, Тарасик. Василь допомагав: грішми, увагою, приїжджав. Але Соломія хотіла більшого.
— Я втомилася бути на задньому плані! Або ти скажеш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Соломія взяла все у свої руки. Через кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виходить, є дитина і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Галю, це не так… Я все поясню…
— Я тобі одразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але рішуче промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я тридцять років будувала сім’ю.
Василь відчув полегшення. Не тому, що уникнув розставання, а тому, що почув — вона все ще хоче зберегти сім’ю.
— Я тебе люблю, Галочко. Пробач мене. Це було божевілля, я не знаю, що мене знайшло…
— Але дитина — він не винен, — додала вона. — Ми його заберемо. А з цією — назавжди попрощаєшся. Тоді я тебе пробачу. По-справжньому.
Василь не вірив своїм вухам. Але дружина, як завжди, все прорахувала. Соломія, втомлена від немовляти, без допомоги, без підтримки, із радістю віддала сина, коли він запропонував рішення:
— Я хочу, щоб Тарасик жив із нами. Ти зможеш повернутися до навчання, до життя. Ми впораємося.
— Чудово, — байдуже відповіла вона. — Тільки без претензій потім.
Опіку оформили швидко — батько визнаний, мати не заперечує. Тарасик переїхав. Галя піклувалася про нього, але стримано. Василь сподівався: час усе змінить. Пройшов рік.
І раптом — грім серед ясного неба.
— Я подаю на розлучення, — повідмила Галя, повернувшись із відрядження. — Я зустріла іншого. І зрозуміла, що щаслива лише з ним.
— Який ще інший?
— Женя. Він живе в іншому місті, але переїжджає до мене. А ти — залишишся з квартирою. Усе чесно.
— Ти ж казала…
— Тоді я вірила. Але любов не накажеш. Пробач.
Вона пішла. Залишивши йому Тарасика й минуле. Він спробував повернути Соломію, але та лише засміялася:
— Ти своє отримав, Ваську. А я — свою свободу. Живи теТепер він сидів у порожній кімнаті, тримаючи на руках сплячого хлопчика, і раптом зрозумів, що його покарання — це не втрата жінок, а самотність серед їхніх тіней.
