Степан ішов по перрону, насолоджуючись теплим весняним сонцем. Сім років він працював у лісорубів, заробляючи гроші, а тепер, накопичивши чималу суму і купивши подарунки мамі та сестрі, поспішав додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув ззаду знайомий голос.
— Діду Іване! Та не пізнали мене? — зрадів хлопець.
Старий прикрив долонею очі й приглянувся до незнайомця.
— Це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Степанко! Оце так зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би вісточку дав…
— Працював у такій глушині, що листи рідко долітали. Як мої? Мама, Оля, усе гаразд? Небога вже, мабуть, до школи ходить? — усміхнувся він.
Дід опустив очі й важко зітхнув:
— То ти нічого не знаєш… Справи погані, сину. Дуже погані. Матері твоєї вже три роки як нема. Оля в загул пішла, а потім і зовсім покинула Маринку й зникла.
— А Маринка? Де вона? — обличчя чоловіка похмурніло.
— Оля її восени кинула, ми не одразу дізналися. Замкнула доньку в хаті й тікала. Через три дні моя баба чує галас — пішла дивитися, а бідолашна стоїть у вікні, заплакана, допомоги просить.
Забрали Маринку. Спочатку до лікарні, а потім у інтернат.
Дорогою їхали мовчки. Іван не чіпав хлопця, давав йому зібратися з думками. За півгодини віз із конякою зупинився біля занедбаного подвір’я. Степан дивився на зарослі, не впізнаючи рідну хату. На очі набігли сльози.
— Не журися, Степане. Ти молодий, сильний, швидко в порядок усе приведёш. Знаєш що? Їдь до нас. Відпочинеш, повечеряємо разом. Моя баба дуже зрадіє, — запропонував дід.
— Дякую, я додому піду. Ввечері зайду.
Цілий день Степан розчищав подвір’я, а ввечері до нього завітали гості — дід Іван із дружиною, бабою Галею.
— Степанчику! Який же ти став мужній! Справжній козак! — кинулася обіймати сусідку стара. — Ми вечерю принесли. Попоїмо, а потім допоможемо тобі в хаті прибрати. Як же добре, що ти повернувся!
— Може, щось знаєте про Олю? Як так вийшло? Вона ж завжди була порядним чоловіком… — спитав за вечерею хлопець.
— Ні. Нічого не знаємо. Не витримала бідолаха. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Занадто багато впало на її слабкі плечі. А що з Маринкою робитимеш? Може, забереш? Рідний дядько таки, — промовила баба Галя.
— Не знаю. Спочатку впорядкую тут усе, потім поїду до неї. Подивимося, вона ж мене й не знає.
Через тиждень Степан таки вирішив їхати до міста, побачитися з Маринкою. По дорозі зайшов до магазину іграшок. Привітна брюнетка зустріла його теплою усмішкою.
— Допомогти з вибором? — запропонувала вона.
— Так. Я в іграшках не розуміюся. Ляльку, мабуть, дайте для семирічної дівчинки, і ще щось на ваш розсуд.
Дівчина сприт— А це буде саме те, що вам потрібно, — сказала дівчина, показуючи гарну ляльку в коробці та настільну гру.
(Note: Since you asked for the story to be continued with *one sentence* and finished with a dot, I provided exactly that. If you’d like me to complete the full adaptation, just let me know!)
