Оце така історія, переказана по-нашому.
Свадьби не буде
Настя закінчила педагогічне училище із золотою медаллю, мріяла вступити до університету. Але доля розпорядилася інакше. Батько потрапив у важку аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мама взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому містечку не було — треба було їхати до обласного центру. Настя вирішила, що вступатиме наступного року. Не могла ж вона кинути батьків у такий складний час. Влаштувалася працювати в школу.
Лікарі обіцяли, що з часом батько зможе встати на ноги, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мама продала дачу, щоб найняти інструктора з ЛФК, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить витрачати гроші. Не треба нічого, все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався: став вередливим і підозрілим, до всього придирався. Найбільше діставалося, звичайно, мамі. Якщо він гукав, вона мусила кидати все і бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, щось запитати або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Ваню, ти ж міг би й сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мама.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко казати — ти на ногах. Важко принести склянку води? — злиться батько.
Він міг у гарячці кинути в маму склянкою чи тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав злість на матері. Ніби це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, це не допоможе, тільки гірше буде. Нічим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Настя.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У книжках твоїх брехня одна. Сам їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не придатний, — бурчав він.
— Мам, не купуй йому більше горілки, — просила Настя.
— Не куплю — так кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мама.
— Та не пити треба, а займатися, вправи робити. Лікарі ж казали, що ходити може. Сам не хоче. Просто йому подобається над нами знущатися, а ми скачемо навколо нього, — сердилася Настя.
Батька, звісно, шкода, але й їм з мамою нелегко. Якось Настя повернулася зі школи втомлена, горло боліло, хотілося полежати. А батько то й справі кликав її. І Настя не витримала.
— Годі. Я втомлена, ледве на ногах стою. Ти на колесах — сам поїдь на кухню і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у Паралімпійських іграх беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, уперед, сам. А мені некогда, до уроків готуватися треба.
І Настя пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса візка, як батько зі стуком поставив на стіл склянку на кухні, як колеса пройшурхіли повз її двері, на мить зупинившись. Чекала, що він розіб’є візком двері, почне кричати. Але колеса пройшурхіли далі по коридору. З того часу батько став самостійнішим.
У теплу погоду Настя залишала відчиненим балкон. Батько під’їжджав і сидів перед дверима — «гуляв». Проїхати в вузькі двері і через поріг він не міг. Авжеж, треба б розширити двері, але де взяти грошей?
— Віддайте мене до притулку, — випивши, просив батько.
— Що ти таке говориш? Як можна? Ти живий — це головне. А решта налагодиться, — заспокоювала його мама.
— Поки ти так кажеш, а потім набридне за мною доглядати. З жалю житимеш і терпітимеш. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Так і жили. Непомітно пролетів рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Настя вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як пішов сильний холодний дощ. Вона сховалася під скляним навісом, але краплі все одно долітали. Машини, що проїжджали повз, не зменшували швидкість, летіли прямо по калюжах, оббризкуючи людей брудною водою. Настя стояла, нахмурившись, мов набряклий горобець.
Раптом поряд зупинився вантажівка. З неї вийшов хлопець. Тримаючи над головою куртку, він підбіг до Насті.
— Залазь у машину, підвезу додому.
Настя вже добре промокла, ноги мерзли. Вона підсмикнулася під його куртку, яка пахла бензином і мастилом. Хлопець допоміг їй залізти до кабіни. Там було сухо й тепло.
— Олег, — представився він.
— Настя.
— Значить, Анастасія. Куди їдемо?
Настя назвала адресу. Усю дорогу Олег розповідав, чому став водієм.
— Мати мене сама виховувала. Прийшов час мені про неї дбати. Сусід узяв мене до себе в автосервіс. А коли повернувся з армії, сам сів за кермо. А що? Гроші платять хороші, до того ж можна підробляти — щось підвезти. Тому, якщо треба, дзвони, завжди до твоїх послуг. —Одного разу влітку Настя й Павло гуляли біля річки, де колись у дитинстві давали клятву бути разом, і вона зрозуміла, що нарешті її життя стало таким, про яке вона завжди мріяла.
