Шрами та дружба: історія неперечесної душі
Ми з Соломією сидимо на її балконі на 15-му поверсі новобудови у передмісті Києва. Вона з батьком та бабусею переїхали сю г чотири роки тому. Її татер — юрист у будівельній компанії, яка зводила цей будинок. Квартиру вибрали з широким балконом спеціально для Соломії, щоб вона могла розвивати свою пристрасть. Батько міг собі це дозволити. Балкон утеплений: тепла підлога, батареї, стіни облицьовані рельєфною плиткою, приємною на дотик. Соломія живе кімнатними рослинами й акваріумними рибками. У квартирі п’ять акваріумів — по одному в кожній кімнаті та тут, на балконі.
Це кутовий акваріум із м’якою підсвіткою та складною системою фільтрації, про яку я нічого не знаю, а Соломія може говорити годинами. Усередині — керамічний замок із арками та вежами. Риби випливають із його вікон, наче вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві рибки, назви яких я вічно забуваю, і одна незвичайна — сом, якого Соломія кличе бронзовим птеригопліхтом. Він — санітар акваріуму, прибиральник.
Соломія знає про своїх рибок усе. Вона активна на форумах акваріумістів, пише статті для тематичних сайтів, її там підтримують. З такою ж силою вона любить рослини. Після переїзду її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі повзе плющ, висять кашпо з фіалками, стоять горщики з мініатюрними ялинками та бонсай.
Ми сидимо в цьому зеленому оазі, дивимося через величезне вікно на Дніпро, дахи будинків і парк у далині. Праворуч внизу гудить траса, що веде до Борисполя та Броварів. Соломія розповідає про поїздку з батьком за ягодами. Вони заїхали в таку глушину, куди проїхав лише їхній позашляховик. Набрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
— Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а скоро почнуть дощі, і ми нікуди не виберемося. Галю, давай ще раз спробуємо зробити фото? — Соломія дивиться на мене з бентегою.
Я зітхаю. Ми йдемо до її кімнати — такої ж зеленого та затишного, як балкон. Соломія сідає перед саморобним білим фоном. Я роблю кілька знімків, потім пробуємо їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні фото для документів, але завдання видається неможливим.
Фото не виходять. То я поганий фотограф, то справа в іншому.
— Соне, годі комплексувати. Внизу фотостудія, завтра схожу, домовлюсь.
Соломія неохоче погодилась. Вона забирається у крісло на балконі, кутається в плед і відвертається до вікна.
Я беру ключі від квартири й біжу вниз. Фотограф — молодий хлопець, нудіє за стійкою. Пояснюю, що потрібні фото на документи, але зніматися будемо вдома, на 15-му поверсі.
— Це коштуватиме…
— Нам усе одно, скільки. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Ми піднімаємося. Хлопець завмирає перед акваріумом на балконі, захоплено роздивлює рибок. Я м’януся.
— Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини сильно потерпіло обличчя, тому вона не прийшла до студії. Будь ласка.
— Та без проблем. Клієнт платить, решта не моя справа.
Я кличу Соломію. Вона виходить, закутана в плед, немов у кокон, мовчки сідає перед фоном. Фотограф налаштовує камеру, цікаво позираючи на неї.
— Готово. Знімайте плед.
Соломія повільно зсуває тканину, випрямляється. Обличчя фотографа блізне, у очах мелькає шок.
— Трясця… — виривається в нього.
— Знімайте, — глухо каже Соломія.
Він швидко клакає затвором, і я проводжаю його до дверей.
— Сестра?
— Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
— Вірю. Але наступного разу попереджай заздалегідь.
— Я попереджала…
— Так, але коли підобачив… Скільки вона така?
— Двадцять два роки.
— Жах… Бідолаха.
Я простягаю гроші. Він махає рукою:
— За годину приходь, знімки будуть.
Повертаюся до Соломії. Вона знову на балконі, у пледе, плечі тремтять — плаче. Я обіймаю її, гладжу по голові, колишу, як дитину.
— Нічого, Сонечко. Усе минає, і це мине. Дивись, листя в парку вже жовте. Хочеш, сбігаю за твоїми улюбленими кленовими? Чи за морозивом? Влаштуєм свято?
— Морозиво в холодильнику, Галю. Їж… Мені не хочеться.
Десять років тому я йшла знайомим коридором лікарні у Києві. Зустрічні медсестри, лікарі, санітарки всміхалися мені, я віталася з усіма.
На посту чергувала літня медсестра:
— Галю, скільки вдома була? Місяців чотири? Знову лататися?
— Так, Тетяно Петрівно. Сподіваюся, востанне.
— Побачимо, куди тебе визначити… Перше відділення на ремонті, у нас тіснота. Навіть у дитячій палаті ліжка щільно.
Я заглянула у вікно дитячої. Десять ліжок замість шести, усі зайняті.
— Є місце у 12-й. Підеш?
— Напівбокс? Звісно!Ми з Соломією мовчали, дивлячись на місто, де в темряві вже запалювалися вогні, знаючи, що наша дружба сильніша за будь-які шрами.
