Старий гастроном на околиці Житомира був улюбленим місцем місцевих: смачна кулінарія, щирі порції, душевні продавниці. Оксана Іванівна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку за вагами, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — у кого скільки фаршированих перців, кому не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Того дня вона поспішала з підсобки з підносом холодцю. Щойно поставила його у вітрину, як зір зачепив знайому постать — високий чоловік у поношеному пальті, зі смутком в очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Як ви Віру шукаєте, вона захворіла. Повернеться на наступному тижні. Вам, як завжди — котлетки та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Звісно. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити до вас, Оксанко, а все до Віри йду. Навіть ображає.
— А ви звідки знаєте, як мене звати?
— Та у вас на бейджику написано.
Іззаду роздратовано донесся голос Ганни Степанівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Вибачте. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись прямо в очі:
— Може, колись мені справжні домашні котлетки приготує добра жінка. Вибачте, Оксанко, у вас кільця нема… якщо не заміжня — можу я вас провести після зміни? Я тут, через дорогу, один живу.
Оксана ледве чутно кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у молодості.
— То до вечора, — усміхнувся він. — А мене, до речі, Вітя звуть.
Весь день Оксана ніби літала. Навіть Галя помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, як у дівчини на побаченні!
— Усе добре, Галю, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни Оксана підфарбувала губи, накинула хустку і вийшла з магазину. Віктор вже чекав.
— Підемо пройтись? Може, у кіно?
Погода була мокрою, мокрий сніг лип до вій. Вони йшли бульваром, тихо балакаючи, немов сто років знайомі. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж поруч живу.
— Та якось… ми ж мало знайомі…
— Як мало? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюсь, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ласкаво, з дітьми привітно. Я тебе ніби давно знаю. А ти мене — хіба не пізнаєш?
Вона посміхнулася:
— Гаразд, Віть. Підемо, а то й справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушитися взуття, заварив чай з лимоном, дістав печиво.
Коли на вулиці розгулялася справжня завірюха, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постелю. Куди ти зараз підеш?
Оксана озирнулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишаюсь…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Але прокинулися вони вже разом — окремо спати не вийшло.
Коли Віра повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Віктор зустрічає Оксану з роботи.
— Дивись, не розгубилась! Я тільки в лікарні — ти вже хлопця забрала! — сміялася вона.
Насправді Віра раділа. Адже щаслива Оксана була — немов сонце: її світло гріло всіх навколо. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетками того тижня розходилися якось швидше…
