Мені потрібна жінка не старша сорока двох років. Це мій максимум! І то, якщо виглядає щонайбільше на тридцять пять. Після пятдесяти зовсім не те, Павле. Я шукаю бадьору та енергійну, не однолітку.
Сам я, може, й не Богдан Ступка, але в душі мені двадцять вісім. До того ж, чоловік із віком лише дорожчає, а жінка ну ти ж розумієш.
Ми з подружкою Соломією сиділи за сусіднім столиком у кавярні у Львові, щойно після тренування. Обговорювали, як перейти на домашній сир із базару, як у бабусі, коли нашу розмову зненацька перебив гучний чоловічий монолог.
Чула, Солю? шепнула я, мало не вдавившись сирником. Хіба таку «цінність» комусь потрібно? Ще трохи, й акцію на нього оголосять!
Тихіше, відказала Соломія. Це справжня вистава. Мабуть, репетиція для театру на Подолі.
Оратор тим часом пішов далі:
Я, наприклад, учорашню їжу не їм. Жінка має щодня варити свіже. Звісно, поки сам зварю вареники, не барин. Але у стосунках все має бути серйозно: борщ, голубці, пляцок. І щоб була струнка, не така, як я. Люблю контраст: я солідний, вона мініатюрна.
А діти? несміливо спитав його друг, зиркаючи на «солідного». У тебе ж уже дорослі, онуки на підході.
Мені спадкоємці не потрібні, своїх маю вдосталь, розвів руками мово-оратор. Шукаю супутницю для душі й тіла. Щоб у Карпати поїхати, а не тільки на город.
Я ледь не вдавилася кавою. У Карпати? Він, певно, далі ніж на Сихів не їздив.
Соломіє, ставлю пляцок, що він захоче познайомитись зі мною, підморгнула я.
Серйозно, Дарцю? Ти ж не сорокарічна!
Тс-с, це експеримент. Перевірю, наскільки глибоко чоловіки себе обманюють.
Знайомство відбулося просто: кілька натяків і вже обмінялися телефонами. Ввечері переписувалися так, ніби знайомі сто років.
У Viber він підписаний як Крутий_Лев48. Фото десятилітньої давності: втягнутий живіт біля Mitsubishi, погляд упевненого лева.
За кілька днів Мирослав запросив на прогулянку.
Зустрів у «святковому» костюмі піджак натужно облягав живіт, який виставлено вперед, наче нагороду.
Дарцю, сьогодні ти прекрасна, як свіжа ватрушка у неділю, широко посміхнувся він.
Спасибі, Мирославе, відказала я, соромязливо опустивши очі. Ти також виглядаєш досить представницьки.
Ще кілька прогулянок: у Стрийському парку Мирослав через кожних сто метрів важко переводив дух, але стверджував це карпатська дихальна практика.
Врешті настав вирішальний вечір.
Нагодований і обсипаний компліментами, він взяв мене за руку:
Дарцю, ти ідеальна: молода, господарська, струнка. Я маю зізнатися маю маленьку таємницю. Мені не сорок вісім…
Серйозно? підвела брови. А скільки ж?
Пятдесят пять, видав Мирослав і напружено дивився на мою реакцію. Але ж, зізнайся, добре збережений?
Та що ти, Мирославе! Максимум років на пятдесят три! Досвід ознака життєвої мудрості.
Він розцвів так, ніби щойно виграв у лотерею на триста гривень.
Оце так подарунок. Я ж боявся: жінки старше сорока двох не моя енергетика. А ти як вогонь, справжня дівчина!
Дякую, дорогенький, лагідно погладила я його лисину. У мене теж є секрет.
Який? насторожився він. Щось із дітьми? Кредити?
Ні, про вік.
Видно, Мирослав занервував.
Може, тобі не сорок?
Майже.
Тридцять девять? спитав із надією.
Я спокійно простягнула паспорт:
Подивися, Мирославе.
Він розгорнув документ, довго вдивлявся в рік народження: 1975.
Пятдесят прошепотів він, миттєво збліднувши. Тобі пятдесят?
Саме так. Два місяці тому святкувала ювілей.
Паспорт випав у нього із рук. Дивився на мене, наче я перетворилася на мавку в центрі Львова.
Але ж Ти
Просто я доглядаю себе, Мирославе. А не обідаю чебуреками з ларька.
Але це ж обман! вигукнув він. Я ж чітко зазначав: до сорока двох! То мій принцип! Не можу бути з ровесницею…
А мене й не видно, що я твоя ровесниця! Тебе ж усе влаштовувало, хіба ні? Я не розсипаюся, мов піщаний годинник.
Мирослав почервонів.
Та справа ж у цифрах Пятдесят! Це майже пенсія.
Старість у голові, Мирославе. Я жінка в розквіті сил. І знаєш, я нарешті зрозуміла: мені, у пятдесят, потрібен чоловік не комплекс та животик із кіоском на ринку. Мого «вогню» ти не витримаєш: згориш при першій спробі відповідати.
Я взяла паспорт і пішла до виходу.
Дарцю! вигукнув він. А як же ми?
А що «ми»? За твоєю логікою, ми однолітки! Ти бажаєш молоденьку шукай. Може, знайдеш таку, що окуляри вдома забула.
Оговтавшись на свіжому повітрі, я сідаю в автівку до Соломії.
Ну що? сміється вона. Відкрився?
Ще й як! Коли паспорт побачив обличчя, ніби йому щойно сказали, що львівський сирник не український винахід! Але хай і далі мріє про молоду. Я маю справжнє побачення. Йому сорок пять, і йому все одно, що в мене в паспорті.
А Мирослав досі сидить на сайті знайомств, тільки в анкеті написав: «Шукаю жінку строго до 40. Без таємниць!» Фото, звісно, все те ж з минулого.
Як думаєте, чому чоловіки часом самі себе обманюють? І чи варто приховувати вік заради вигаданих стосунків, якщо щирість і відкритість завжди дорожчі будь-яких цифр у паспорті?
