25 червня 2024 року
Кожен раз, коли збираюся з Лесею в нашу улюблену кавярню в центрі Києва після заняття пілатесом, трапляються якісь дивовижні сюжети день без театру просто не мій день. Так і сьогодні: сидимо, їмо салат з буряком і горішками, обговорюємо новий шаблон меню без глютену, а за сусіднім столиком справжній монолог чоловіка років пятдесяти.
Мені потрібна жінка не старша сорока двох. Це ще, може, ліміт. Але виглядати має максимум на тридцять пять! В пятдесят все, енергії вже не та, патетично звертався до свого друга цей кавалер.
Не втрималася, посміхнулася Лесі й шепнула:
Чуєш, Леся? Який цінний екземпляр! Його вже би акційними купонами роздавали
Тихо, відповіла Леся, це наше вечірнє шоу, не псуй інтригу.
Він продовжував:
Я, між іншим, принципово не їм вчорашнє. Жінка повинна варити щось свіже кожен день. Поки сам, можу й гречку зварити ніяких проблем. Але якщо вже збираємось жити разом то тільки з домашнім затишком та борщем із пампушками. Я ж такий надійний, а вона має бути ще й тендітна.
Друг спробував внести ясність:
А діти? В тебе ж уже онуки от-от будуть
Та досить мені спадкоємців! Потрібна супутниця для душі й, сам розумієш, для компанії в Карпати чи бодай на дачу під Броварами.
Сльози від сміху, ледве втрималася з пляшкою домашнього узвару. До Карпат він як до Місяця хіба що маршруткою на Троєщину.
Я обернулася до Лесі:
Бємось об заклад, що він познайомиться зі мною?
Віро, не сміши! Тобі ж не сорок
Це буде експеримент. Треба ж дослідити місцевий фольклор.
Знайомство відбулося так швидко, що я й оком моргнути не встигла. Мій новий знайомий назвався Юрко, «Мачо48» на сайті, і вже ввечері писав мені повідомлення, наче зналися сотню літ.
На аватарі фото ще з девяностих: втягнутий живіт, діловий костюм і позичена автівка друга, але погляд повний впевненості.
Через три вечори Юрко запросив мене до ресторану на Печерську. Чітко у парадному: піджак прилягає, мов друга шкіра, але ґудзики риплять живіт уже намагається знайти собі простір. Дарма, що він вперто ховав руку, щоб приховати сивину на скронях.
Віро, протягнув він, сьогодні ти просто неперевершена.
Дякую, відповіла я, і ти виглядаєш по-діловому.
Ще кілька зустрічей закріпили мій акторський хист. З терпінням слухала казки про його «бізнес» всього лише риночний кіоск, придбання нової «Тесли» (якої, звісно, поки немає), і про важливість затишку з килимками й вергунчиками.
Під час прогулянки в Маріїнському парку він починав задихатися вже через пятдесят метрів, але переконував це аутотренінг для легенів.
Настав ключовий момент вечеря під свічками, келих «Кадарки» й низка компліментів:
Віро, каже, тримаючи за руку, ти ідеальна: доглянута, гарна господиня, молода. Але мушу признатися я старший, ніж писав.
Невже? Скільки ж тобі?
55. Але згадай, як я зберігся!
Я усміхнулася:
Ну-ну, Юрку! На 54, не більше! Досвід це неабиякий плюс для чоловіка.
Він аж розцвів:
Нарешті можна не хвилюватися! Я ж принциповий: жінки після 42 вже не те. А ти така енергійна!
Я провела рукою по його лисині, змовницьки підморгнувши:
А ти знаєш, в мене теж є секрет
Який? Вік?
Вгадай сам.
Помітно напружився. Сумка, паспорт і тремтячими пальцями гортає дату народження: 1975.
Пятдесят ледве вимовив.
Саме так. Два місяці тому ювілей справила.
Він дивився, ніби побачив Мавку на Трухановому острові.
Але ж ти ж виглядаєш
Я тільки всміхнулася:
Як жінка, котра не їсть вареників кожного вечора і робить присідання, Юрку!
Але ж я говорив чітко: до 42! Це важливо! Не можу з ровесницею!
Юро, ти ж і не запідозрив! Піску з мене ще не сиплеться, правда? Чи щось не так?
Налився фарбою:
Але сама цифра 50. Це ж уже пенсійний вік
Не цифри головне, відповіла я спокійно, збираючи речі. Зрілість в голові, не в паспорті. І знаєш, я зрозуміла: мені потрібен чоловік, а не набір стереотипів, живіт та кіоск. Мій вогонь ти не витримаєш.
Забрала паспорт і пішла до виходу.
Віро, не йди! Ми ж тільки почали!
Юро, шукай свою ідеальну до 40. Може, на фото все ще буде виглядати молодше за тебе.
На вулиці під кавярнею мене чекала Леся, вже зі сміху ковтала сльози.
Ну що, розкрився?
І ще як! Ти б бачила, як він паспорт побачив ще трохи, і сказав би, що не вірить у Говерлу!
І що далі?
А далі святкуємо. Чекає зустріч із чоловіком, якому 45, і йому геть байдуже, скільки мені років.
Юрко ж далі «шукає серйозні відносини». Тепер у профілі пише: «Жінка до 40. Обов’язково чесна!» А фото те саме, 10-річної давності.
Ото й думаю: чому вони так бояться ровесниць? І чи варто підлаштовуватись під чужі вимоги задля шансу на пару, чи, може, краще одразу поставити всі крапки над “і”?
