— Все! Годі! — Оксана швирнула ганчірку в мийку так, що бризки розлетілися по всій кухні. — Більше не можу! Чуєш, Миколо? Не можу!
Чоловік підвів очі від газети, невдоволено поморщився.
— Що там у тебе знову? Нерви розігралися? Валер’янки пий.
— Валер’янки пий! — перекривила його Оксана, руки на стегна поставила. — Тридцять років одне й те саме! «Пий валер’янки, Оксанко. Не кричи, Оксанко. Вечеря де, Оксанко?» А я що, по-твоєму? Покоївка якась?
Микола склав газету, важко зітхнув. На пенсії всі жінки з ума збігають, думав він. Працювати перестали, от і вигадують собі проблеми.
— Оксано Петрівно, — промовив він навмисно офіційно, — що трапилося? Поясни нормально.
— Трапилося? — вона засміялася, але сміх вийшов якийсь зламаний. — Та нічого не трапилося, Колю. Просто я зрозуміла дещо. Пізно, звичайно, але зрозуміла.
Оксана витерла руки об фартух, зняла його, акуратно повісила на гачок. Рухи її були повільними, обдуманими. Микола насторожився — дружина так себе веде, коли приймає серйозні рішення.
— Сідай, — сказала вона. — Поговоримо.
— Про що говорити? — він спробував повернутися до газети. — Може, краще чаю поп’ємо? Ти ж котлети обіцяла на вечерю…
— Котлети, — повторила Оксана й похитала головою. — Звичайно, котлети. А знаєш, Колю, коли я востаннє робила щось для себе? Не для тебе, не для дітей, не для онуків. Для себе?
Микола збентежився. Такі запитання завжди ставили його в глухий кут. Навіщо щось робити для себе, якщо є сім’я, дім, обов’язки?
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш, — кивнула Оксана. — Ось саме. І ніколи не розумів. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?
— На танцях у клубі, — автоматично відповів він.
— Так. Мені було дев’ятнадцять. Я хотіла вступати до інституту, на філологічний. Пам’ятаєш?
Микола змутно пам’ятав щось таке, але тоді це здавалося йому дівочими дурницями. Навіщо жінці вища освіта, якщо можна вдало вийти заміж?
— Ну пам’ятаю. І що?
— А те, що я не вступила. Бо ти сказав: навіщо тобі вчитися, коли ми одружимося? Діти будуть, дім вести треба. І я послухалася. Перша причина.
Оксана підійшла до вікна, подивилася на двір, де сусідські діти грали у м’яча. Такий самий сонячний день був тоді, коли вона вперше подумала, що життя проходить повз.
— Потім народилася Настя, — продовжила вона, не обертаючись. — Я хотіла вийти на роботу, коли їй виповнився рік. До бібліотеки влаштуватися. Книжки люблю, завжди любила. А ти сказав: «Що за дурниці? Дитину кому залишати? Сиди вдома, материнством займайся».
— Ну й правильно сказав! — обурився Микола. — Дитина без матері що? Безпритульник!
— Правильно, — погодилася Оксана. — Друга причина. Потім народився Юрко. Потім твоя мати до нас переїхала, пам’ятаєш? Хвора, слабка. І хто за нею доглядав? Хто білизну прала, ліки купувала, до лікарів водила?
— Ти. Але це ж нормально, чоловік на роботі…
— Нормально. Третя причина. — Оксана обернулася, подивилася на чоловіка уважно, ніби бачила його вперше. — А коли я захворіла? Пам’ятаєш, як лежала із запаленням легень?
Микола почухав потилицю. Змутно пам’ятав, дружина дійсно хворіла, але він тоді був зайнятий — аврал на фабриці, начальство вимагало…
— Пам’ятаю, звичайно.
— Хто за мною доглядав, коли температура під сорок була? Хто лікаря викликав? Хто ліки купував?
Мовчання затягнулося. Микола згадав: він тоді лише зрідка заглядав у спальню, питав, як справи, а потім йшов до телевізора. Дружина сама якось справлялася.
— Я сама, — відповіла за нього Оксана. — Сама в аптеку пленталася, сама лікаря викликала. А ти навіть чаю не приніс. Четверта причина.
Вона підійшла до столу, сіла навпроти чоловіка. Руки склала на колінах, спину випрямила. Микола раптом помітив, що дружина схудла. І сивих волосин стало більше. Коли це сталося?
— Далі що? — спитав він тихіше.
— Далі онуки пішли. Настін Даник, Юрчин Олег. І куди їх привозили, коли батьки працювали? До мене. Хто з уроками сидів, годував, до школи водив?
— Ну… бабусі для того й існують.
— Бабусі. Правильно. А де дідусі в цей час? — Оксана усміхнулася. — А дідусі в гаражі з друзями сидять. Або на рибалці. Або просто телевізор дивляться. Бо «я, мовляв, все життя працював, тепер відпочиватиму». П’ята причина.
Микола заворушився на стільці. Розмова набувала неприємного оберту. Дружина явно до чогось вела, але до чого?
— Оксанко, може, годі вже? Що ти хочеш довести?
— Нічого не хочу довести. Просто пояснюю. — Вона встала, підійшМикола подивився в її очі й зрозумів, що цього разу вже нічого не виправити, — і нарешті відчув, як важко було їй усі ці роки.
