— Годі! Досить! — Галина шпурнула ганчірку в мийку так, що бризки обсипали всю кухню. — Більше не можу! Чуєш, Василю? Не можу!
Чоловік відірвався від газети, невдоволено зморщився.
— Що там у тебе знову? Нерви розігрались? Валер’янки випий.
— Валер’янки випий! — передражнила його Галина, руки на стегна уперла. — Тридцять років одне й те саме! «Випий валер’янки, Галю. Не кричи, Галю. Де вечеря, Галю?» А я що, по-твому? Покосарка якась?
Василь склав газету, важко зідхнув. На пенсії всі жінки з’їхали з глузду, думав він. Перестали працювати — от і вигадують проблеми.
— Галино Миколаївно, — промовив він навмисно офіційно, — що трапилось? Розкажи нормально.
— Трапилось? — вона засміялась, але сміх вийшов якийсь надламаний. — Та нічого не трапилось, Василю. Просто я зрозуміла дещо. Пізно, звісно, але зрозуміла.
Галина витерла руки об фартух, зняла його, акуратно повісила на гачок. Рухи її були повільними, навмисними. Василь насторожився — дружина так себе веде, коли приймає серйозні рішення.
— Сідай, — сказала вона. — Поговоримо.
— Про що говорити? — він спробував повернутися до газети. — Може, чаю вип’ємо? Ти ж обіцяла котлети на вечерю…
— Котлети, — повторила Галина й похитала головою. — Звісно, котлети. А знаєш, Василю, коли я востаннє робила щось для себе? Не для тебе, не для дітей, не для онуків. Для себе?
Василь розгубився. Такі запитання завжди ставили його у глухий кут. Навіщо щось робити для себе, коли є сім’я, дім, обов’язки?
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш, — кивнула Галина. — Ось саме так. І ніколи не розумів. Пам’ятаєш, як ми познайомились?
— На танцях у клубі, — автоматично відповів він.
— Так. Мені було дев’ятнадцять. Я хотіла вступати до інституту, на філологію. Пам’ятаєш?
Василь ледве пригадував щось таке, але тоді це здавалось йому дівочими дурницями. Навіщо жінці вища освіта, якщо можна гарно вийти заміж?
— Ну, пам’ятаю. І що?
— А те, що я не вступила. Тому що ти сказав: навіщо тобі вчитись, коли ми одружимось? Діти будуть, дім вести треба. І я послухалась. Перша причина.
Галина підійшла до вікна, подивилася на двір, де сусідські діти грали у м’яча. Таким же сонячним був день, коли вона вперше подумала, що життя проходить повз.
— Потім народилась Оксана, — продовжила вона, не обертаючись. — Я хотіла вийти на роботу, коли їй виповнився рік. До бібліотеки влаштуватись. Книжки люблю, завжди любила. А ти сказав: «Яку дурню ти несеш? Дитину з ким залишати? Сиди вдома, доглядай».
— Та й правильно сказав! — обурився Василь. — Дитина без матері — що? Безпритульник!
— Правильно, — погодилася Галина. — Друга причина. Потім народився Юрко. Потім твоя мати до нас переїхала, пам’ятаєш? Хвора, слабка. І хто за нею доглядав? Хто білизну прав, ліки купував, до лікаря водив?
— Ти. Але ж це ж нормально, чоловік на роботі…
— Нормально. Третя причина. — Галина обернулась, подивилася на чоловіка пильно, ніби бачила його вперше. — А коли я захворіла? Пам’ятаєш, як лежала з запаленням легень?
Василь почухав потилицю. Ледве пам’ятав, дружина справді хворіла, але він тоді був зайнятий — аврал на заводі, начальство наполягало…
— Пам’ятаю, звісно.
— Хто за мною доглядав, коли температура під сорок була? Хто лікаря викликав? Хто ліки купував?
Мовчання затягнулось. Василь згадав: він тоді лише інколи заглядав у спальню, питав, як справи, а потім ішов до телевізора. Дружина сама якось справлялась.
— Я сама, — відповіла за нього Галина. — Сама до аптеки повзла, сама лікаря викликала. А ти навіть чаю не приніс. Четверта причина.
Вона підійшла до столу, сіла навпроти чоловіка. Руки склала на колінах, спину випрямила. Василь раптом помітив, що дружина схудла. І сивини більше стало. Коли це сталося?
— Що далі? — спитав він тихіше.
— Далі пішли онуки. Оксанина Софійка, Юркова Данилко. І куди їх привозили, коли батьки на роботі? До мене. Хто з уроками сидів, годував, до школи водив?
— Ну… бабусі для того й існують.
— Бабусі. Правильно. А де дідусі в цей час? — Галина усміхнулась. — А дідусі в гаражі з друзями сидять. Або на рибалці. Або просто телевізор дивляться. Тому що «я, мовляв, все життя працював, тепер відпочиватиму». П’ята причина.
Василь заворушився на стільці. Розмова набувала неприємного відтінку. Дружина явно до чогось вела, але до чого?
— Галю, може, годі вже? Що ти хочеш довести?
— Нічого не хочу доводити. Просто пояснюю. — Вона встала, підійшла до холодильника, дістала банку узвару. — Хочеш?
— Хочу.
Галина налила узвар у дві склянки,Вона поставила склянку перед чоловіком, помітила, як його руки трохи тремтять, і зрозуміла — нарешті він почув.
