— Досить! Годі! — Ганна шпурнула ганчірку в раковину, так що бризки розлетілися по всій кухні. — Більше не можу! Чуєш, Іване? Не можу!
Чоловік підвів очі від газети, невдоволено скривився.
— Що там у тебе знову? Нерви? Попий валер’янки.
— Попий валер’янки! — передражнила його Ганна, руки в боки. — Тридцять років одне й те ж! «Попий, Галю. Не кричи, Галю. А де вечеря, Галю?» А я що — твоя прислуга чи що?
Іван склав газету, важко зітхнув. На пенсії всі жінки з’їжджають з глузду, думав він. Не працюють, от і вигадують проблеми.
— Ганно Миколаївно, — промовив він урочисто, — що сталося? Поясни нормально.
— Сталося? — вона засміялась, але сміх вийшов якийсь зламаний. — Нічого не сталося, Ване. Просто я зрозуміла дещо. Пізно, але зрозуміла.
Ганна витерла руки об фартух, зняла його, акуратно повісила на гачок. Рухи були повільні, обдумані. Іван схвилювався — вона так поводиться, коли приймає серйозні рішення.
— Сідай, — сказала вона. — Поговоримо.
— Про що? — він спробував повернутися до газети. — Може, краще чаю вип’ємо? Ти ж ковбаски на вечерю обіцяла…
— Ковбаски, — повторила Ганна і похитала головою. — Звичайно, ковбаски. А знаєш, Ване, коли я востаннє робила щось для себе? Не для тебе, не для дітей, не для онуків. Для себе?
Іван розгубився. Такі запитання завжди ставили його у глухий кут. Навіщо щось робити для себе, якщо є родина, дім, обов’язки?
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш, — кивнула Ганна. — Ось саме так. І ніколи не розумів. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?
— На танцях у будинку культури, — автоматично відповів він.
— Так. Мені було дев’ятнадцять. Я хотіла вступати до університету, на філологію. Пам’ятаєш?
Іван змутно пригадував щось таке, але тоді це здавалося йому дівочими мріями. Навіщо жінці вища освіта, якщо можна добре вийти заміж?
— Ну пам’ятаю. І що?
— А те, що я не вступила. Бо ти сказав: «Навіщо тобі вчитися, якщо ми одружимося? Будуть діти, дім вести». І я послухалася. Перша причина.
Ганна підійшла до вікна, подивилася на двір, де сусідські діти грали у м’яча. Такий же сонячний день був тоді, коли вона вперше подумала, що життя проходить повз.
— Потім народилася Олена, — продовжила вона, не обертаючись. — Я хотіла вийти на роботу, коли їй виповнився рік. В бібліотеку влаштуватися. Книжки люблю, завжди любила. А ти сказав: «Що за дурниці? Хто дитину доглядатиме? Сиди вдома, займайся материнством».
— Ну й правильно сказав! — обурився Іван. — Дитина без матері — що? Безпритульник!
— Правильно, — погодилася Ганна. — Друга причина. Потім народився Андрій. Потім твоя мати до нас переїхала, пам’ятаєш? Хвора, слабка. І хто за нею доглядав? Хто білизну прала, ліки купував, до лікаря возив?
— Ти. Але це ж нормально, чоловік на роботі…
— Нормально. Третя причина. — Ганна обернулася, подивилася на чоловіка так, ніби бачила його вперше. — А коли я захворіла? Пам’ятаєш, як із запаленням легень лежала?
Іван почухав потилицю. Змутно пам’ятав, дружина дійсно хворіла, але він тоді був зайнятий — аврал на заводі, начальство тиснуло…
— Пам’ятаю, звісно.
— Хто за мною доглядав, коли температура під сорок була? Хто лікаря викликав? Хто ліки купував?
Мовчання затягнулося. Іван згадав: він тоді лише іноді заглядав у спальню, питав, як справи, а потім ішов до телевізора. Дружина якось сама справлялася.
— Я сама, — відповіла за нього Ганна. — Сама в аптеку повзла, сама лікаря викликала. А ти навіть чаю не приніс. Четверта причина.
Вона підійшла до столу, сіла навпроти чоловіка. Руки склала на колінах, спину випрямила. Іван раптом помітив, що дружина схудла. І сивини більше стало. Коли це сталося?
— Що далі? — спитав він тихіше.
— Далі пішли онуки. Оленина Маринка, Андрійова Дениска. І куди їх привозили, коли батьки працювали? До мене. Хто з уроками сидів, годував, до школи водив?
— Ну… бабусі на те й існують.
— Бабусі. Гаразд. А дідусі де в цей час? — Ганна усміхнулася. — А дідусі в гаражі з друзями сидять. Або на рибалці. Або просто телевізор дивляться. Бо «я, мовляв, все життя працював, тепер відпочиватиму». П’ята причина.
Іван заворушився на стільці. Розмова набувала неприємного витку. Дружина явно до чогось вела, але до чого?
— Галю, може, годі вже? Що ти хочеш довести?
— Нічого не хочу доводити. Просто пояснюю. — Вона підвелася, підійшла до холодильника, дістала банку узвару. — Хочеш?
— Хочу.
Ганна налила узвар у дві чашки, поставила одну перед чоловіком. Він пив, а вона говорила даліОнуки, нові захоплення та спільні розмоги про мистецтво допомогли їм знайти один одного знову — вже не як чоловік і дружина за звичкою, а як двоє людей, які свідомо обрали бути разом.
