Ні, мамо! Не вмовляй мене, я все одно це зроблю!
Соломійко, навіщо?! От скажи мені чесно, для чого тобі це треба?
А для того, що він заходить у кімнату аж на хвилину раніше за мене! І для того, що я в дзеркало на себе дивитися не можу! І як я життя своє зможу влаштувати нормально?! Ні чоловіка, ні дітей! Боже, мамо! Хіба ти не розумієш? Соломія заплакала й жбурнула гребінець у замисленого Козака.
Подушку, яку він із завзяттям шкреб пазурами, слухаючи перепалку у себе над головою, Соломія сама вишивала для бабусі. Мала подарувати на іменини, та велика родинна сварка, що розділила колись велику сімю на два невмиримі табори, цього не дозволила. Отак ті красні троянди на оксамиті тепер служили самій Соломії, а подекуди ставали полем битви для невгамовного пухнастого Козака.
Кіт зявився вдома саме завдяки Соломії, і вона вважала за свій обовязок перевиховувати врятованого колись малюка, якого ледь не замучили сусідські хлопці. Вони вирішили: раз кіт без господаря можна, що заманеться. А Соломію, яка тихо спитала, що вони роблять, ніхто й за людину тоді не прийняв.
Та вони не врахували одне: Соломія не така проста. Дівчина з нотною папкою з вигляду тендітна, як і хотіла її мама, та насправді в неї чорний пояс з карате та повна поличка з кубками доказів спортивної вдачі. Соломія терпіти не могла пил, але мама не дозволяла ховати нагороди казала, так формується впевненість у собі.
Її досягнення в спорті дуже знадобилися у той день, коли довелося захистити Козака від кривдників. Маленьке, скуйовджене створіння з лисим хвостиком швидко перетворилося на пухнастого нахабного кота, що був переконаний: Соломія це його особиста власність.
У той день, коли Козак оселився вдома остаточно, Соломія поверталася засмучена з консерваторії: підготовка до конкурсу не клеїлася. Її пальці, слухняні та вправні, раптом зовсім не хотіли грати, щойно у класі зявлявся Олексій.
Олекса, з яким Соломія знайома мало не з шкільних років, раптом став для неї якимось іншим і чужим, і рідним водночас. Всього якихось кілька місяців не бачились: літні канікули, поїздка Олекси до бабусі, а потім випадкова зустріч і Соломія зніяковіла, відчувши, як з його дотиком приходить якесь майже нестерпне щастя. Іншим разом, може, й хихотіла б, як завжди, але тут хотілося тільки стояти отак, відчувати сильну теплу долоню на плечі й млостіти від щастя.
Коли ж Олекса зник у клас з партитурою нової пєси, Соломія добряче себе відчитала. Ну що за дитина! Яке там кохання?
А це почуття не відступало. Вона ловила зір Олекси і тут же відверталася, як тільки він помічав її погляд. Це було водночас болісно і прекрасно. Їй кортіло відверто поговорити з ним, та страх так скував її, що сама думка про це змушувала тремтіти і стигнути пальці.
Розказати про свої переживання Соломія не могла нікому. Мама її точно не зрозуміла б або їй так здавалося. Та й неважливо було. Говорити про свою першу любов було понад її сили.
З мамою Соломіївка стосунки завжди були особливими. Любилися сильно, але характерів Бог не пошкодував. Коли сварилися жодних бурхливих проявів, лише тиша після того, як хтось перший тихенько зачинив двері. Марія Йосипівна, колишня вчителька музики, називала це «культурним нищенням одне одного». А ще казала: «Дивовижна дурість!»
Соломія бабусіної думки не забувала, але проти родинної традиції нічого не могла вдіяти. Зрештою, саме вона першою після сварки йшла на примирення, знаючи, як це потрібно мамі.
Вона знала, що мама її любить несамовито. Для Альбіни Григорівни не було нічого дорожчого за доньку, і якщо б могла, обклала б її кришталевим ковпаком. Тільки на рідких прогулянках, у походах з батьками, Соломія відчувала трохи свободи. Друзів у неї майже не було лише діти маминих подруг, яких вона не відчувала рідними.
Лерка постійно вигадувала якісь дошкульні прізвиська, а Семен суцільне горе: в перший же день зламав голову її улюбленому ведмежатку. Після того щоразу, коли Семен зявлявся у дверях, Соломійка здіймала хникання через невідомо-чому.
Ой, як шкода, що діти характерами не зійшлися! Була б ідеальна пара! зітхала мама Семена, а Соломія ніяковіла від цих нещирих тоне́й.
Бабуся Маргарита Йосипівна завжди казала мамі Соломії:
Не ламай дитину! Дай їй вибір! Забереш зараз право і потім все життя матимеш, що донька не така, «дефективна»
Маргарито Йосипівно, не морочте! Соломія іще мала! Я за неї відповідаю!
Та бабуся додавала: «Головне, щоб не занадто затягнула з контролем, інакше дитина перестане бути собою».
Чому Соломія так це запамятала важко сказати, але кожен раз, коли мама починала надто контролювати, вона твердо відповідала:
Мамо, я не твоя власність!
І це страшенно маму дратувало.
Коли ж бабуся остаточно покинула Київ і переїхала до Львова, Соломія лишилася сам-на-сам з мамою. Всі вірили, що родинний мир владнається з часом, та примирення так і не настало. Батько Соломії їздив до бабусі двічі на рік, мама це сприймала як належне, але доньку з собою не відпускала: «Не хочу, щоб тебе налаштовували проти мене!»
І Соломія слухалася, бо шкодувала маму й дуже любила тата. Вона зберігала світлину бабусі у своїй улюбленій книзі і потайки роздивлялася, коли ніхто не бачив.
На тій світлині бабуся виглядала так, ніби всі фамільні скарби роду здавалися крихітними порівняно з нею. Соломія часто плакала через дзеркальний відбиток знайомого родинного носа видатного, як казала бабуся, «обурливо прекрасного». Але для себе Соломія лиш залишала слово «видатний». Для неї в цьому нічого прекрасного не було.
Він просто гігантський! захоплено видала Лерка, яка приїхала в гості з Барселони і протягнула нафарбований пальчик до Соломіїного носа. Пробач, але це так смішно! Справжній Буратіно! А цілуватися не заважає? Боже! Ти що, серйозно? Ти ж у твоєму віці й не мала хлопця?! Жах!
Як Соломія втрималася тоді сама не знає. Хотілось вибити половину її ідеально вкладених кучерів. Хто вона така, щоб таке казати? Не подруга, не знайома майже та ще й повернулася до Києва лише на кілька днів… Зустріч організувала мама прямо перед відїздом Лерки, і Соломія лише подумки подякувала їй замість лайки, що бушувала в душі. Після тієї розмови вона зрозуміла: прийшла пора зробити дорослий крок.
Я зроблю ринопластику!
Ні! перелякано прошепотіла Альбіна. Я не дозволю! Для чого тобі таке?
Переконувати марно, мамо. Тим паче, тато вже є «за». Я вирішила!
Не зважишся ледь чутно.
Після цієї розмови Альбіна теж загрузла в сльозах. Рішення прийшло аж вночі просте й очевидне: вона зателефонувала Маргариті Йосипівні.
І вже наступного дня Соломія полетіла до Львова.
Мама сама відвезла доньку в аеропорт та обіймаючи, прошепотіла:
Ми стільки дурниць робимо, доню Не повторюй моїх помилок. І памятай я тебе люблю понад усе, навіть якщо іноді цього не видно.
Соломія лише кивнула й вмостилася в літаку. Її чекала бабуся, і це було головне.
Маргарита Йосипівна зустріла її так сердечно, що говорити вони змогли лише за пару днів.
Соломіє, а чому твоя мама раптом помудріла і стала справжньою жінкою?
Не знаю, певно, бо я збираюся обрізати собі ніс
Для чого тобі це? Ти гарна дівчина! Трішки макіяжу і готово.
Бабусю! Ну як ти можеш! Я ж наче Буратіно!
Дурниці! Хто це тобі таке сказав?
Соломія боляче прикусила губу, згадавши Лерку.
Ті, хто дозволяє собі ображати зовнішність інших не люди, а безглуздя. Ідеальних не буває, ти ж знаєш.
Може, мені заявку в Книгу рекордів Гіннеса подати? На найпомітніший ніс! Там точно буду першою!
Бабуся посміхнулася, пішла в сусідню кімнату й принесла товстий синій альбом.
Ось!
Що це?
Ті, кому фамільна цінність не завадила бути щасливими. Ось твоя прабабуся Олена, ось тітка Фая, що в роки війни віддала всі прикраси, аби врятувати доньку А ось вона вже в Одесі усміхнена, розкішна. Бачиш цей ніс? І що, їй вийшло стати успішною хірургиню, мати чоловіка, дітей, щасливо жити? Вийшло.
Бабусю Яка доля
Соломіє, наші носи то память. Не змінила ні одна. Всі були щасливі в особистому житті. І що важливо всі вміли любити.
Бабуся знову встала, дістала з комоду різьблену шкатулку:
Настав твій час. Це тобі від Фаї. Справжня фамільна реліквія.
Соломія обережно дістала сережки настільки гарні, що аж подих перехопило.
Це робота твого прадіда Лева. Він був золотих справ майстер і щиро любив свою жінку. Оці лілії, розсипані камінчиками, створені для неї. Тепер це твоя спадщина.
Бабусю! Та це ж справжній скарб
Як і твій ніс, доню! Уяви, якби я вирішила переплавити фамільну прикрасу й замовила щось сучасне, але без серця і памяті? Це було б просто неправильно!
Соломія міцно стиснула кулак:
Ні, це не правильно!
Тому не смій казати Богові, що Він щось у тобі створив не так. Розумієш? А тепер давай, розкажи про хлопця. Він звідки, чим займається?
Бабусю! Звідки знаєш?..
Велика таємниця! Чи я вже молода не була? підморгнула Маргарита Йосипівна.
Розмова затягнулася до ночі. Соломія розповідала і розповідала, а бабуся тільки слухала і вже стало легше, вже хотілося взятися до конкурсу, і думати про майбутнє не страшно.
На ранок Соломія застала бабусю з валізою.
Бабусю, куди це ти?
Час збирати до купи те, що розірвати не можна. Треба помиритися з твоєю мамою.
Маргарита Йосипівна виглядала так по-бойовому, що Соломія тільки мовчки допомогла їй зібратися й викликала таксі.
Потім, в обіймах Козака, прислухалася, як на кухні тихо розмовляють мама та бабуся. Дуже хотілося піти, сісти поруч і спитати: ну що, ви домовилися? Але Соломія розуміла зараз головне не заважати. Щастя ніжне, крихке, його так легко сполохати
Минув рік. Альбіна, вже тримаючись за кругленький животик, ледве встане, як візажист закінчить роботу, торкнеться лілії на вусі доньки й прикріпить фату до її зачіски:
Ну що, готова?
Зараз, тільки припудрю «сімейну цінність!» всміхнеться Соломія до дзеркала.
Поглянувши на себе, згадає, як уперше запитала Олексу, чи все йому в ній подобається.
Повністю! Ти ідеальна, Соломійко! Чого питаєш?
Його здивування було абсолютно щирим і Соломія, зажмурившись, розчинилася у власному щасті.
Посмішка, рідний солодкий голос, обійми високого кучерявого музиканта, що щойно отримав перше місце на міжнародному конкурсі.
Просто так, коханий. Просто такКоли двері зали відчинилися, і до неї кинулися на зустріч мама з бабусею, Соломія відчула, як у грудях розливається спокійна й тепла впевненість: вона частина родини, спадкоємниця любові, характерів, навіть носів і фамільних сережок. Олекса цілує їй руку, бабуся поправляє вуаль і тихо, щоб ніхто не почув, шепоче: «Не зрадь себе, Соломієчко, і бережи своє щастя».
Соломія кивнула і ступила вперед, у білий коридор, осяяний сонцем. Залунала музика її улюблена мелодія, яку заграв Олекса, коли робив їй пропозицію. Серце билося рівно, без тривоги, повноти радості вже ніхто не міг применшити. Її nose-головоломка, її спадкоємність, її любов до життя усе це було потрібною часткою її щастя.
І коли Олекса зустрів її біля вівтаря, Соломія посміхнулася йому уперше так, по-справжньому: з відкритим серцем, і гордим фамільним носом у профіль. Вона знала тепер: немає в світі більшої краси, ніж бути собою і любити щиро, з усіма своїми дивними й справжніми дрібницями.
А на згадку про цей день котрийсь із гостей нечутно підклав до букету білих лілій маленьку котячу іграшку точнісінько таку, як хвостатий Козак. Нове життя, нова музика все починалося просто зараз. І це було прекрасно.
