– Мабуть, вже час, Іване Сергійовичу, – промовила Оксана, помішуючи олів’є.
– А що таке? – здивувався Тарас.
– Дивись, не міг Оленку підняти, щоб зірку на ялинку повісити. А раніше… – Оксана зітхнула.
– Та ні, батько ще міцний, просто втомився напевно, – відповів Тарас.
– Ні, Тарасе, вік бере своє. Ти тепер раз на тиждень батькам продукти привозитимеш, і годі сперечатися, – Оксана поправила косу й узла миску, – пішли вечеряти.
Іван Сергійович усе почув. Зупинився біля дверей, щоб увімкнути світло у ванній, і ненароком вловив розмову сина з невісткою.
Перед Новиим роком у родині Бойків була традиція – усі збиралися в батьківському домі на свято. І цього року не сталося інакше. Старший син приїхав першим. Невістка допомагала накривати стіл, онуки в вітальні прикрашали ялинку.
Іван Сергійович відкрив кран і сів на край ванни:
«Права Оксана. Так і є. Як пішов на пенсію, відразу відчув – непотрібний. А далі – лише гірше. Лінь, апатія, навіть плакати хочеться».
– Іване Сергійовичу, у вас все добре? – тихо запитала Оксана, підійшовши до дверей.
– Так-так, зараз вийду, – відповів він.
За дверима вже підскакував маленький Данилко.
– Заходь, малий! – Дід пропустив онука.
За столом Іван Сергійович сидів похмурим. Піднімав чарку механічно, коли тостували, ліниво відпиваючи.
– Тату, чому такий сумний? Свято ж, веселитися треба! – спитав Тарас перед самим виходом.
– Ні, все гаразд, сину. Привози онуків на канікулах. Нікуди збираєтеся? – натягнуто посміхнувся батько.
– У нас ремонт, Іване Сергійовичу, не поїдемо. І вам треба відпочити – діток до моїх батьків відправимо, уже домовилися, – втрутилася Оксана.
– Ну що ж, якщо так, то хай бавляться зі сватьми, – засмутився дід.
Оксана щось прошепотіла чоловікові.
– До неділі заїду, продукти привезу, – кинув Тарас і рушив до дверей.
Мати розвела руками:
– Які ще продукти, сину? Крамниця за рогом, овочів у мене повно.
– Навіщо вам ходити, Марійко Іванівно? Тарас усе привезе. Ще на п’ятий поверх без ліфта тягатись, – наполягала Оксана.
Вийшовши, Тарас із сім’єю зачинив двері, а мати ще довго бурчала:
– То онуків забирають, то в магазин не пускають. Що це знову?
– Оксана добра, Марійко, піклується про нас, – сказав Іван Сергійович.
– Та нам же не сто років! Наче списали вже.
– Привезуть онуків пізніше. Чи не чула? Відвезли до свать.
Мати замовкла.
«А може, вона й справді не права. Оксана завжди приходить, сміється, допомагає. А друга невістка тільки соління забирає. Зятя взагалі краще не згадувати».
– А ти чого такий похмурий? – звернулася вона до чоловіка.
– Втомився, – відмахнувся той.
– Ну, відпочивай. Увімкну телевізор, – промовила Марія і пішла на кухню мити посуд.
Іван Сергійович ліг на диван і поринав у думки.
«Зараз зірку не міг підняти, а що буде літом? Онука не зможу втримати, щоб яблуко зірвати. Аж соромно».
Тоді й ухвалив рішення – до літа треба повернути форму. Не як у двадцятирічного, але щоб онуку підняти без зусиль.
І почав. Щодня довгі прогулянки. Потім знайшов під ліжком старі гантелі – зайнявся. Потім знайшов турнік біля будинку – став підтягуватися поряд із підлітками.
Несподівано сили почали повертатися. До літа він почував себе настільки жвавим, що на дачі розчистив ділянку, викинув непотрібне і змайстрував дитячий майданчик для онуків.
У серпні, коли дозрівали сливи, Тарас привіз дітей. Оленка аж підскакувала від радості, побачивши гойдалки. І Данилку сподобалось. Цілий день дідусь із онуками грався: то на подвір’ї, то на річці, то пісочні замки будував.
А наступного дня Данилко підійшов до сливи:
– Діду, дай он ту сливу!
– Та візьми сам, малий! – радісно підхопив онука Іван Сергійович.
Данилко зірвав аж три сливи.
– І мене, дідусю! – заплескала в долоні Оленка.
– І тебе! – сміючись, підняв її дід. – Дідусь у вас ще ого-го!
Ніколи не здавайтесь. Радійте кожному дню – життя дається лише раз.
