Квартира, або Історія однієї родини
Якось увечері, сидячи на кухні з чашкою чаю, я згадав історію, що сталася з моєю знайомою.
Оля повільно йшла зі школи, міркуючи, як зробити так, щоб мати не дізналася про двійку. Якби її взагалі не було вдома! Тоді б Оля просто сховала щоденник і сказала, що забула його в класі. Але що робити завтра? Не ж кожен же день забувати щоденник. Мати все одно дізнається.
«Сьогодні сховаю, а завтра виправлю двійку. Тоді мама не буде дуже лаяти», — вирішила Оля й прискорила крок.
Мати щодня нагадувала їй, що треба добре вчитися. По-перше, щоб не ганьбити прізвище батька – він був професором. По-друге, щоб розвивати розум. До деяких хвороб є схильність, і в бабусі колись була хвороба Альцгеймера. Вона померла, коли Олі було два роки.
Оля обережно увійшла в квартиру, намагаючись не хлопнути дверима. На вішалці висів мамин плащ – отже, вона вдома. Дівчинка тихенько роздягнулася і на пальцях пройшла до своєї кімнати. Сховала щоденник під подушку і тоді вже полегшено зітхнула. Переодяглася й одразу сіла за уроки. Навіть перечитала параграф з історії двічі, а мати так і не зайшла до неї. Це було не схоже на неї.
Оля привідчинила двері й прислухалася. У квартирі було тихо. Може, мати захворіла й спить?
Квартира була велика, з високими стелями й широкими вікнами, у самому центрі Києва. Меблі – масивні, старовинні, темного дерева. У коридорі стояли шафи, роблячи його довгим і моторошним.
І раптом у вітальні пролунав бій підлогового годинника. Оля ледь не скрикнула, але згадала, що це лише дідусеві куранти. Вона пройшла коридором і зазирнула на кухню. Мати сиділа за столом, схиливши голову на складених руках.
– Мамо… – торкнулася Оля її плеча.
Мати підняла обличчя, заплакане, з безжиттєвим поглядом.
– Тато помер. Під час лекції… – прошепотіла вона.
Вона обхопила доньку й ридала, втулившись у її плече. Оля спочатку трималася, а потім теж розплакалася.
Наступного дня вона не пішла до школи й не виправила двійку. Тепер було не до того. Їздили в лікарню, потім у морг, де мати віднесла батькові найкращий костюм і майже нові черевики, потім ще кудись.
На похоронах було багато людей – з університету, де батько викладав. Оля його не впізнала. У домовині лежав якийсь чужій дід. Але мати плакала над ним, шепочучи: «Як же ми без тебе… Чому ти нас покинув?»
Після похорону мати цілими днями лежала, не їла й плакала. Оля варила собі макарони або пельмені. А коли вони закінчилися, попросила в мами грошей.
– Візьми, – сказала мати навіть не запитавши, навіщо.
Дівчинка купила ковбасу, хліб і дві пачки макаронів.
Одного разу, повернувшись зі школи, вона застала мати біля плити — та варила борщ. Оля зраділа.
– Як справи в школі? Що ти їла ці дні? – спитала мати.
Оля розповіла.
– Пробач мене… Я зовсім про тебе забула. Завтра піду до тата на кафедру, попрошу взяти мене на роботу. Мені ж не відмовлять? Треба жити далі.
Мати виглядала змарнілою й блідою, зовсім не такою, як раніше. Але вона не плакала, і це було вже добре.
Новий завідувач кафедри, колишній учень батька, узяв матір лаборанткою. Вищої освіти у неї не було, викладачкою стати не могла. Платня була маленькою, тож запропонували підробіток — прибирати кафедру ввечері, коли всі розходилися.
– Соромно… Дружина професора миє підлогу, – зітхала мати.
Оля часто приходила їй допомагати.
Але грошей усе одно не вистачало. Мати продала всі свої золоті сережки викладачкам. Скоро й вони закінчилися.
Прийшла сусідка й запропонувала купити дещо з меблів. Але мати відмовила.
– Квартира без меблів – вже не квартира.
– Дивися, якщо вирішиш продати, я куплю, але такої ціни вже не дам, – ображено сказала сусідка.
Оля спитала, чому мати так цінує меблі, а золото продала.
– Ти ще дурна. Це антикваріат. Таких у музеях шукати. Їх навіть під час війни не продали.
І мати розповіла Олі, як вони опинилися в цій квартирі.
Вона приїхала з села до Києва вчитися, жила в гуртожитку. Батько був доцентом. Вона в нього закохалася, хоча він був набагато старший. Довго приховували стосунки, а коли мати завагітніла, батько привів її до себе.
Побралися, хоча бабуся з боку батька не схвалювала їхнього союзу. Вважала матір недостойною їхнього роду.
– Я хотіла піти з дому, але тато заступився. Посварився з матір’ю. А потім народилася ти… Бабуся стихла. А одного разу пішла в магазин і не повернулася. Батько шукав її всюди. Додому її привела сусідка – побачила на вокзалі. Бабуся збиралася на дачу, але не могла згадати, куди їхати. Забула, що дачу продали ще після смерті діда.
– Вона забувалаІ тоді Оля зрозуміла, що справжнє багатство — це не старовинні меблі чи золото, а люди, які залишаються поруч, коли ти найбільше потребуєш тепла.
