– Рідні голодують, а ти квартири купуєш! – кричала мати.
– Олені й Марійці дістануться двокімнатні, а Андрію – трикімнатна. Адже він обіцяв піклуватися про нас у старості, – промовив Ярослав Іванович, дивлячись у вікно, за яким тихо падав сніг.
Ірина Миколаївна мовчки кивнула, перегортаючи старий фотоальбом. З пожовклих знімків на неї дивилися усміхнені діти: Оленка з косичками, Андрій у джинсах з дірками та маленька Марійка, вся в піску на дитячому майданчику.
Ярослав підійшов, сів поруч, поклав долоню поверх її руки: – Усе по-чесному. По совісті.
Вони не знали, що це буде їхня остання розмова. Через тиждень Ярослав Іванович тихо пішов уві сні. Просто не прокинувся.
Олена дізналася про смерть батька, коли поспішала на роботу. Мати подзвонила зі сльозами в голосі:
– Оленко… Тата більше немає…
Все ніби зупинилося. Як немає? Адже нещодавно разом святкували його день народження…
На похоронах Олена трималася. Допомагала матері, обіймала Марійку, намагалася вговорити Андрія, який шкутив з порожнім поглядом. Після похорон взяла все на себе – продукти, рахунки, візити до матері.
– Андрію, скільки можна лежати? Тобі вже 25! – не витримувала Олена.
– Відчепись. Не вчи мене жити, – бурчав брат.
– Мама на одну пенсію живе! Марійка вчиться. А ти?
– Моя справа, – відвертався він до стіни.
Мати мовчала. Для неї Андрій завжди лишався «хлопчиком».
За півроку Ірина Миколаївна раптом покликала Олену на розмову.
– В Андрія проблеми… Він заліз у борги. Я вирішила продати квартири… обидві.
– Які квартири?! Тато їх для нас із Марійкою збирав!
– А що? Вони оформлені на мене. Ви вийдете заміж, чоловіки допоможуть. А Андрій скоро одружиться.
– Мамо… ти серйозно?
– Рішення прийнято, – відрізала мати.
Олена пішла в нікуди. Дощ, калюжі, листя… Сіла на лавку. Подруга Наталя прихистила її на час. Оленка жила з коробками, збираючи документи на іпотеку, слухаючи, як сусідські коти дряпаються об двері чи як о півночі реве ліфт.
Тим часом мати дзвонила:
– Андрій без роботи. Їсти нічого. Допоможи.
– Я не можу! В мене іпотека, мамо!
– Квартири купуєш, а рідні голодують?! – вила мати.
Одного разу прийшла Марійка. Заплакана.
– Мама вимагає, щоб я кинула навчання й ішла працювати. Я не можу так.
– Переїжджай до мене, – сказала Олена.
Зняли однушку. Марійка закінчила навчання. Згодом вийшла заміж. Чоловік із доброї родини. Живуть разом, щасливі.
Мати на весілля не прийшла.
Потім знову почалися дзвінки:
– Андрій чекає дитину. Їм важко. Пенсію йому віддам, можна я до тебе переїду?
– Ні, мамо. Я більше не братиму участі в цьому.
– Значить, матір на вулицю?! – кричала вона.
Олена змінила номер. Новий дала лише Марійці.
Минали місяці. Олена оформила іпотеку, завела рудого кота. Життя налагодилося. Марійка дзвонила, приходила в гості. Потім – новина:
– Я вагітна!
Незабаром народився хлопчик – назвали Ярославом, на честь діда.
Одного разу Олена отримала листа. Почерк – мамин.
«Пробач мені… Я помилилася. Вітя працює. У мене онука. І ти була права. Усіх дітей треба любити однаково».
Олена витерла сльози. Потім сіла за стіл.
– Я напишу їй, – сказала вона Марійці. – Хай знає: я не маю зла…
Життя навчає: сім’я – це не лише кров, а й вибір. Інколи треба сказати «ні», щоб зберегти себе – і тих, хто дійсно тобі дорогий.
