Ось як можна адаптувати цю історію для української культури, змінивши імена, місця та деталі:
Ярослав приїхав у село до свого діда Івана — відпочити від міської метушні, подихати свіжим повітрям. Але цього разу він привіз із собою не просто речі, а справжній металошукач. Дід з порогу прискіпливо спостерігав, як онук возиться із дивним приладом, і нарешті не витримав:
— Що це ти там розводиш, Ярославе? На рибалку зібрався?
— Діду, це не вудка. Це металошукач, майже професійний. Я в інтернеті читав, що у вас тут колись золото ховали. Хочу спробувати знайти.
Старий усміхнувся, задумливо глянув у бік поля за городом і не поспішаючи промовив:
— Цю казку я ще від свого батька чув… І, знаєш, здається, я навіть уявлення маю, де те золото може бути. Тільки біда — на тому місці тепер хатина стоїть.
Ярослав аж підскочив від нетерплячості:
— І що, ти зможеш домовитись, щоб мене туди пустили?
Дід пожав плечима і хитренько прижмурився:
— Зможу. Тільки навряд дозволять копати. Навіть якщо щось знайдеш — по закону все їхнє буде. Бо хата їхня. Але якщо дуже хочеш спробувати, можна піти… іншим шляхом.
Ярослав насупився:
— Як це “іншим шляхом”?
— Там, у тій хаті, недавно з міста до батьків приїхала дівчина. Донька їхня. Розумна, гарна… І скромна, не зіпсована. Ось тобі й справжній скарб.
— Діду, ну годі тобі! Я не за дівчатами приїхав. Я за скарбом.
— А хто каже, що не за скарбом? — засміявся дід. — Просто скарб у кожного свій. А якщо ти з нею подружишся та розкажеш про свою ідею, вона, може, переконає батьків дозволити тобі пройтись ділянкою. А якщо знайдеш — то й у частку тебе візьмуть.
Ярослав завагався, але азарт у очах не згасав:
— І ти точно впевнений, що скарб там?
— Впевнений, як у своїй пам’яті. Батько по секрету розповідав, що сто років тому, коли революція була, один чиновник тікав з обозом і сховав золото. Полювання за ним було таке, що півсела перекопали, але скарб так і не знайшли. А потім хату поставили — і слід загубився.
— І ти все життя знав і не шукав?
— А як шукати? Усю землю лопатою перевернути? До того ж приладу, як у тебе, не було. А ось тепер ти приїхав…
— Ну добре. Але як мені з цією дівчиною заговорити?
— А це вже не до мене, а до долі. Підемо, ніби випадково повз проходимо. Я почну розмову про попелицю — от як яблуні об’їла. А ти підхопи, знайомся, представляйся. Ну, будь чоловіком!
Ярослав ще трохи потерся на місці, але погодився. За десять хвилин вони вже стояли біля калітки старої хати. Дід завів неторопливу розмову з господарем, а Ярослав зустрівся поглядом із дівчиною, що вийшла у двір. Оксана. Темне волосся, карі очі й легка, щира усмішка. Він ніби забув, навіщо прийшов.
Вони розговорились. Потім пішли разом до ставка, потім вона запросила його допомогти з новим навісом для винограду. Металошукач так і лежав у коробці. Кожного вечора Ярослав повертався до діда тільки переночувати. Він більше не згадував ні про золото, ні про прилад. Йому було вже не до скарбів.
За тиждень він збирався їхати. Дід сидів на лавці, попиваючи люльку, і посміхався:
— Ну що, скарб знайшов?
Ярослав подивився на небо, де вже збиралися сутінки, і усміхнувся:
— Знайшов, діду. Тільки не той, що шукав.
— Так я ж тобі казав… Справжнє золото — не в землі. Воно — у людях.
І металошукач лишився в селі — у коморі, під рядном. А Оксана — у серці Ярослава.
