Сказала, що все гаразд — а сльози лилися до світанку

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 4 хв.Перегляди 1

Мам, що з тобою? Оля потягнула матір за рукав. Чому мовчиш? Я ж питаю!

Усе гаразд, доню, Ганна Іванівна витерла руки об фартух і відвернулася до вікна. Просто втомилася сьогодні.

Яка втома? Ти ж на пенсії! голос доньки звучав роздратовано. Я тобі вже півгодини пояснюю про переїзд, а ти наче не чуєш.

Чую, чую. Переїжджаєте в новий дім, молодці.

Оля фуркнула й сіла за кухонний стіл, де стояли недоторкані чашки з охололою кавою.

Мам, ну подивися на мене! Що трапилося?

Ганна Іванівна повільно обернулася до доньки. В її очах тремтіли нерозлиті сльози, але вона наполегливо їх стримувала.

Кажу ж, усе гаразд. Розповідай далі про свій дім.

Оля уважно подивилася на матір. Щось було не так, але зрозуміти що саме не могла. Мати виглядала змореною, під очима темніли синяки.

Мам, а де тато? Він ще не повернувся з дачі?

Тато Ганна Іванівна завагалася. Тато затримався. Справ багато, у городі.

У грудні? здивувалася Оля. Які справи в грудні на дачі?

Ну сніг прибирати, хатину перевірити. Зима ж.

Донька насупилася. Батько ніколи не їздив на дачу взимку. Казав, що там робити нічого, тільки гроші на дорогу витрачати.

Мам, подзвони йому. Хай їде, мені з вами двома треба поговорити.

Не варто його турбувати, швидко відповіла мати. Він там зайнятий.

Чим зайнятий? Оля дістала телефон. Зараз сама подзвоню.

Не треба! мати рвонулася й вихопила у неї телефон. Не дзвони йому, будь ласка.

Оля здивовано подивилася на таку реакцію.

Мамо, що відбувається? Ви посварилися, чи що?

Ми не сварилися. Усе гаразд, я ж кажу.

Яке «усе гаразд»! вибухнула Оля. Ти сидиш бліда, як стіна, очі червоні, тата немає вдома, а ти твердиш «усе гаразд»!

Ганна Іванівна міцно стиснула губи й знову відвернулася до вікна. За шибкою кружляли великі сніжинки, вкриваючи двір білою ковдрою.

Хочеш свіжої кави? спитала вона, змінюючи тему. Ця вже холодна.

Не хочу кави! Хочу правди!

Оля підвелася й підійшла до матері вплотну.

Мамо, я твоя донька. Якщо щось сталося, я маю знати. Де тато?

Ганна Іванівна заплющила очі. У грудях все стиснулося від болю, який вона носила в собі вже тиждень.

Тато почала вона й зупинилася.

Що з татом? Оля схопила матір за плечі. Мамо, ти мене лякаєш!

З татом усе гаразд. Він здоровий.

Тоді де він?

Між ними повисла довга пауза. Ганна Іванівна дивилася в підлогу, перебираючи край фартуха.

У Наді, вимовила вона нарешті.

У якої Наді?

У Надії Степанівни. З сусіднього підїзду.

Оля розгублено кліпнула очима.

Не розумію. Що він там робить?

Живе, тихо сказала Ганна Іванівна.

Слово впало між ними, як камінь у воду, розходячись кругами розуміння.

Як живе? перепитала Оля.

Переїхав до неї. Тиждень тому. Сказав, що більше не може зі мною, що кохає її.

Донька опустилася на стілець, ніби підкосилася.

Мамо Це правда?

Правда.

А ти мені кажеш «усе гаразд»?

Ганна Іванівна нарешті обернулася до доньки. Її обличчя було мокрим від сліз, які вона більше не могла стримувати.

А що я мала казати? Що твій батько, з яким ми прожили тридцять вісім років, кинув мене заради сусідки? Що я тепер нікому не потрібна стара?

Мамо Оля встала й обійняла матір. Чому ти мені не сказала одразу?

Не хотіла засмучувати. У тебе переїзд, діти, робота. Нащо тобі мої проблеми?

Які діти? Мої діти вже дорослі! А ти моя мати, і твої проблеми це мої проблеми!

Ганна Іванівна схлипнула й притулилася до доньки.

Оленько, мені так боляче. Я не знаю, що робити. Як жити далі.

Розкажи мені все. З самого початку.

Вони сіли поруч на диван. Ганна Іванівна втерла очі хусткою й почала розповідати.

Почалося три місяці тому. Тато став часто затримуватися, казав, що справи. Потім став байдужим. Раніше завжди цікавився, як у мене справи, що готую на вечерю. А тут мовчить, телевізор дивиться або в телефоні сидить.

Оля слухала, не перебиваючи.

Я спочатку подумала, що просто втомився. На роботі в нього аврал був. Але потім помітила, що він став за собою більше доглядати. Сорочки нові купив, одеколоном користуватися почав. А вдома ходить похмурий.

І ти нічого не підозрювала?

Підозрювала, звичайно. Але думала, може, мені здається. Ми ж стільки років разом, діти, онуки скоро будуть

Ганна Іванівна знову заплакала.

А потім я зустріла цю Надю біля магазину. Вона так дивно

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!