Я працюю вихователькою у дитячому садочку уже не перший рік. За час моєї роботи довелося попрацювати із різними дітьми. Були серед них надзвичайно чемні хлопці й страшенно вередливі дівчата й навпаки. Скажу вам відверто, що останнім часом молоді батьки не надто переймаються вихованням свого чада. Вони, надивившись екранних експертів або ж прочитавши якусь статтю в журналі, вирішили, що не варто руйнувати психіку дитини своїм «дресируванням» й нехай дитина робить, що їй заманеться, адже так формується її Я.
Проте вони не усвідомлюють, як важко потім нам працювати з такими кадрами. Я маю на увазі дітей, які ростуть у вседозволеності. Вони ніби центр світу, їм потрібно кланятися, носити на руках та ні в чому не відмовляти. Ви мені вибачте, але я ставлюся до цього зовсім по-іншому.
У мене є син, якого з дитинства ми з чоловіком привчали до відповідальності. Якщо ти когось образив, то будь готовий, що отримаєш те ж саме у відповідь. Пообіцяв щось зробити й не дотримав свого слова, будь готовий, що тобі більше не довірятимуть. Те ж саме стосується й поведінки на людях.
Я ніколи не лаяла Дмитра за істерики чи хвилинні слабкості, проте кожного разу намагалася змусити поглянути на все це зі сторони. Ми разом аналізували поведінку інших. Ось хлопчик розплакався, бо йому не захотіли купити нової машинки, впав посеред магазину та соває ногами.
-Що ти про це думаєш? – запитала в Дмитра, а він мені:
-Мабуть, мамі цього хлопчика зараз дуже соромно.
Ми навчилися про все говорити й в усьому знаходити компроміси, тож у мене немає проблем з власною дитиною. Думаю один із секретів такої співпраці – час, що ми проводимо виключно вдвох. Без телефона, телевізора, ноутбука. Ми просто граємося, гуляємо, говоримо про все на світі й це прекрасно. Дитина вчиться висловлювати свою точку зору, а я, своєю чергою, вчуся дослухатися до думки дитини.
Не менш важливим є правило заперечення. Якщо ви вже сказали своє «ні», то мусите стояти до кінця. Ніякі істерики, маніпуляції та вмовляння не повинні вплинути на ваші рішення.
На жаль, батьків, які користуються цим принципом зараз дуже мало. Ніхто не хоче терпіти дитячу істерику, тому набагато легше купити чи дати дитині те, чого вона хоче. Потім же вони приходять до нас або ж ідуть до школи й заявляють: «Я не можу нічого зробити зі своєю дитиною. Він (вона) мене не слухається». А чого ж ви хотіли, дорогенькі, якщо з самого початку відмовилися бути головними у ваших стосунках й так просто піддалися на маніпуляції.
