Коли ми з Іваном розлучилися, я відчула полегшення. Скільки нервів довелося витратити поки розлучалися. Івану не важливо, що я залишаюся з двома дітьми на руках. Йому потрібен будинок, який ми купували разом. Та він того не чує. Постійно доводить, що то він їздив на заробітки, заробляв гроші, то його там все, а мого і дітей немає нічого.
Я йому говорила про те, що в суді доведу свою правоту, і на аліменти подам. А він у відповідь говорить, що сплачувати не буде нічого. Такі обставини тривали два роки. Весь цей час я жила на найманій квартирі. Дітей Іван брав із собою спілкуватися, та згодом перестали самі діти ходити до нього. Говорили, якщо з ними піде мама чи бабуся, то підуть до тата, а самі, то ні.
Я не стала настоювати на їхньому спілкуванні. Що там сталося, що діти перестали бажати бачити тата, я так і не дізналася. Через деякий час я познайомилася з Миколою. Добрий, порядний чоловік. Він прийняв мене і моїх дітей. Ми добре живемо. Від будинку я відмовилася, від аліментів також. Дітям не забороняю бачитися зі своїм татом, та вони те сприймають спокійно. Коли бачать його на вулиці, вітаються, а до нього додому ходити не хочуть.
Нам від нього нічого не потрібно. Якщо йому будинок потрібен, будь ласка, живи, тільки нас не чіпай. Чула від знайомих, що в усьому винуватить мене. Та мені те байдуже. В мене гарна родина, де я відчуваю спокій, і бачу які щасливі мої діти, дякуючи Миколі. Нещодавно виявилося, що в нас буде поповнення. Мої діти радіють, чекають з нетерпінням братика чи сестричку.
Нещодавно бачила Івана, йшов назустріч. Такий же гордовитий, дивиться зверхньо. А я йду і посміхаюся, добре що в мене інший чоловік, який кохає мене такою, яка я є.
