Важке щастя
У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу наряджена, з пляшкою дорогого вина, тортом і упаковкою м’ясної нарізки.
— Дівчата, після роботи не розходимось, посидимо трохи, святкувати мій день народження, — оголосила вона.
Всі одразу кинулися її обнімати й вітати. Поздоровляла й Марічка. Вона ж прийшла до компанії зовсім недосвідченою, отримувала за свої помилки повною мірою, але щиро вважала Ганну Василівну своєю наставницею. Та обійняла Марічку і прошепотіла на вушко:
— Ще трохи попрацюю — й на спокій. Тебе, Марусенько, планую запропонувати на своє місце. Впевнена, ти впораєшся. Ти дисциплінована, серйозна…
Марічка не встигла подякувати за довіру, як вже наступна колега підійшла з вітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головбуха, накрили паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося в холодильнику. До початку святкування прийшов і директор з керівниками інших відділів. Вручив великий букет троянд, подарунок. Знову стало гучно. Марічка під шум вислизнула з кабінету.
— Ти куди це збираєшся? Ми ж тільки сіли за стіл, — наздогнала її в коридорі колега й подруга Оксана.
— Мені треба йти, батько вдома сам.
— Посиділа б хоч півгодини, нічого з твоїм батьком за цей час не станеться, — сказала Оксана.
— Не переконуй. Не любить він, коли я затримуюсь, почне хвилюватись, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.
— Та в якому такому віці? Скільки йому?
— Сімдесят один, — зітхнула Марічка.
— Хіба це вік? У такому віці інші чоловіки ще закохуються й одружуються…
— Правда, Оксанко, мені треба йти. Вибачся за мене. — Марічка обернулась, щоб піти, але Оксана зупинила її за руку.
— Загнала ти себе в кут. Ти ж молода, немає ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько що, не хоче, щоб у тебе була родина? Онуків не хоче?
— Про яких онуків ти? Мені ж сорок два…
— І що? Ти рано на собі хрест поставила. Такими темпами ти випередиш батька… Ой, вибач, — зніяковіла Оксана, помітивши осудливий погляд Марічки. — Але хто тобі правду скаже, як не я? Він що, хворий?
— Ні, просто старіє, боїться померти самотнім.
— Не розумію тебе, Марічко. Твоя мати все життя біля нього вертілася. І де вона тепер? Тепер ти…
— Годі. Це моє життя. — Марічка вихопила руку й швидко пішла коридором до свого кабінету за речами.
Оксана з жалем і сумом подивилася їй услід.
А на вулиці пахло весною, сніг майже розтаяв, ось-ось на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Марічка зайшла до магазину. Біля каси черга. Вона глянула на годинник. Час є, з роботи пішла рано, до дому йти хвилин десять, встигне. І Марічка заспокоїлася.
Вдома вона навмисно гучно роздягалася в передпокої, щоб батько почув. Віднесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.
— Тату, я прийшла. Що дивишся?
За напруженим поглядом батька вона зрозуміла — він незадоволений. А коли він був чимось задоволений?
— Тату, як почуваєшся? — терпляче запитала Марічка.
— Додому ти, бачу, не поспішала. Усе гулянки на думці. А в мене тиск. Померу тут сам, ти й знати не будеш, — буркнув батько, кинувши незадоволений погляд на доньку.
— Які гулянки? Та я ж лише на хвилинку затрималася, зайшла до магазину. Зараз… — Вона підійшла до шафи, дістала тонометр і повернулася до батька. — Давай руку, виміряю тиск.
Батько навіть не поворухнувся.
— Тату, ну що ти як дитина? Не впертийся.
Він неохоче простягнув руку. Марічка наділа манжету, почала качати грушу.
— Що ти видумуєш? У тебе ідеальний тиск.
— Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, що тиск є, — буркнув батько.
Марічка розуміла, що він не молодий, потребує догляду, все життя пропрацював на будівництві. Але це не означає, що можна цілими днями лежати на дивані.
— Може, лікаря завтра викликати? — запропонувала вона.
— Що вони розуміють, твої лікарі? Випишуть пігулки, і все. Ніякого толку.
Марічка прибрала тонометр і пішла до своєї кімнати переодягнутися. Потім готувала вечерю й вела нескінченний внутрішній діалог із батьком.
*Мені теж хочеться відпочити. Цілий день сижу за монітором, очі болять. Могла б сидіти зараз із колегами, їсти торт і пити вино. Мені посаду обіцяють, а я втекла. А якщо Ганна Василівна образиться?*
*Я доросла людина, набридло, що ти мене контролюєш, до всього причепишся. Міг би хоча б до магазину в сусідній будинок сходити. Оксана права, я й сама скоро захворію. Сил немає…*
Марічка перервала себе — негарно так думати про батька, навіть якщо він не чує. Хто знає, як вона почОднак тепер, коли вона знайшла своє щастя з Юрою, а батько знайшов спокій із тіткою Любою, життя нарешті налагодилося, і кожен новий день приносив їм радість та гармонію.
