Тяжке щастя
У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу у святочному, з пляшкою дорогого вина, тортом і упаковкою м’ясної нарізки.
“Дівчата, після роботи не розбігаємось, посидимо трохи, святкувати мій день народження”, — оголосила вона.
Тут же всі кинулися її обіймати й вітати. Привітала й Оксана. Вона ж прийшла працювати у компанію зовсім недосвідченою, ловила за всі помилки, але щиро вважала Марію Степанівну своїм наставником. Та обняла Оксану й прошепотіла на вушко:
“Ще трохи попрацюю — і на спокій. Тебе, Оксанко, планую на моє місце запропонувати. Впевнена, ти впораєшся. Ти дисциплінована, серйозна…”
Оксана не встигла подякувати за довіру, як вже наступна колега підійшла з вітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головбуха, накрили паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося у холодильнику. До початку святкування завітав і директор з керівниками інших відділів. Вручив великий букет троянд, подарунок. Знову розляглося гучне вітання. Оксана під шум висковзнула з кабінета.
“Ти куди це зібралася? Ми ж тільки сіли за стіл”, — наздогнала її в коридорі колега й подруга Ганна.
“Мені треба йти, бабця вдома сама.”
“Посиділа б трохи, хоч півгодини, нічого з твоєю бабусею за цей час не станеться”, — сказала Ганна.
“Не переконуй. Не любить вона, коли я затримуюсь, почне хвилюватись, тиск підскочить. У її віці це небезпечно.”
“Та в якому такому віці? Скільки їй?”
“Сімдесят один”, — зітхнула Оксана.
“Та хіба це вік? У цьому віці чоловіки ще й закохуються, одружуються…”
“Правда, Ганю, мені треба йти. Вибачся за мене. ” Оксана обернулася, збираючись піти, але Ганна втримала її за руку.
“Загнала ти себе у кут. Ти ж молода, ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твоя бабуся що, не хоче, щоб у тебе була родина? Онуків не хоче?”
“Про що ти говориш? Мені вже сорок два…”
“І що? Ти раніше часу хрест на собі поставила. Такими темпами ти попереду бабці… Ой, вибач”, — змовкла Ганна, помітивши осудливий погляд Оксани. “Але хто тобі правду скаже, як не я? Вона що, хвора?”
“Та ні, просто старіє, боїться померти сама.”
“Не розумію тебе, Оксанко. Твоя мати коло неї все життя крутилася. А де вона зараз? Тепер ти…”
“Годі. Це моє життя.” Оксана визволила руку і швидко пішла до свого кабінету за речами.
Ганна зі співчуттям і жалем дивилася їй услід.
А на вулиці пахло весною, майже весь сніг розтаІ коли через рік Оксана й Юра стояли біля вікна своєї нової квартири, тримаючи на руках онука, вона зрозуміла, що щастя — це не про довгий шлях, а про сміливі кроки до нього.
