**Складне рішення**
— Ба, я не хочу кашу, — Макарко тихенько відсував від себе тарілку, не зводячи з Тетяни очей.
Так колись робила її донька. Якщо не хотіла їсти, повільно підсмикувала миску, поки та не впала на підлогу. Звідки це в нього? Він же не міг цього пам’ятати чи знати. Доросла Соломія так ніколи не робила. Невже гени так виявляються?
Маленьку донечку Тетяна лаяла, а ось на Макарка сердитися не могла.
— Годі! — різко сказала вона, перш ніж тарілка дісталася краю столу. — Не хочеш — не їж. Випий чаю.
— А цукерку можна? — спитав хлопчик.
— Отут цукерку не можна. Ти ж з’їв одну перед сніданком і перебив собі апетит. До обіду — ні цукерок.
— Ну ба-а-а… — простогнав Макарко.
В очах показалися сльози, губи скривилися, ось-ось заплаче. Маленький плутишка добре знав, як це на неї діє, і користувався цим.
«І плаче він так само, як його мама в дитинстві», — з болем подумала Тетяна, готова здатися. Але в цю мить дзвінко пролунав дзвінок.
— Візьми печиво, — сказала вона, виходячи з кухні.
— Не хочу печива! — капризно крикнув їй у спину Макарко.
Тетяна відчинила двері. На порозі стояв Юрко, її зять і батько Макара.
— Добрий день, Тетяно Миколаївно. Ви, як завжди, чудово виглядаєте, — усміхнувся він.
Їй було приємно, але відповіла сухо:
— Дякую. Заходьте.
— Тато! — у передпокій убіг Макарко.
Юрко нахилився і підхопив сина на руки, притиснув до себе.
— Який ти важкий став! Виріс як! — Очі Юрка наповнилися ніжністю.
— А що мені приніс? — спитав Макарко, трохи відсторонюючись.
— А ти бабусю слухався? Не бешкетував? — Юрко глянув на Тетяну. Вона мовчала, відвела погляд.
— Ну, зізнавайся, що наробив? — пожартував батько.
— Я кашу не з’їв. Мене в садочку покарали, я побився з Дениском. Це не я винен, це він перший почав. Він штовхнув мене і забрав машинку. Я йому дав здачі. Мене покарали, а його — ні.
— Нез— Несправедливо, — похитав головою Юрко, а Тетяна, дивлячись на сина в його обіймах, раптом усміхнулась, бо зрозуміла: щастя вже тут, під її дахом, і більше не треба його шукати.
