Зі свою сім’єю я не дуже добре ладнала. У мене постійно складалося враження, що мене недолюблюють. До того ж, мою появу на світ вони не планували. Натомість старша сестра була улюбленицею і розумницею.
Не розумію, за що така любов до Віки. Відверто кажучи, поведінка і вдома, і в школі була поганою. Оцінки залишали бажати кращого. А ледве закінчивши школу, вона завагітніла від однокласника. І навіть це не доводило батькам того, що сестра безвідповідальна і розпущена.
Думаю, розказувати про те, що я завжди була одягнена в її обноски, їла те, що вона не любила, немає сенсу. Це і так зрозуміло. Та й взагалі порівнювати нас не дуже розумно. Ми категорично різні.
Я завжди була скромною і розсудливою дівчинкою. За це мене обожнювала хоча б бабуся, татова мама. Вона ніколи не любила мою матір і Віку. Не раз баба намагалася виховати старшу внучку, та з часом зрозуміла, що не варто навіть витрачати час на це.
Колись бабуся Зоя була вчителем історії у школі. Завдяки часу, проведеному з нею, я рано знала всю історію нашої країни і не тільки.
День,коли обірвалося її жиttя – найстрашніший день за все моє існування. Як важко було змиритися з цією втратою.
А через декілька тижнів мені повідомили, що квартира бабусі залишилася мені. Тоді мені було уже більше 18-ти років, тож батьки не мали права претендувати на неї. Та, чесно кажучи, я боялась їх реакції на заповіт.
Та і віддавати дім я не хотіла. По-перше, це подарунок від єдиної людини, що любила мене. По-друге, на той час я зустрічалася з хлопцем, з яким планувала спільне майбутнє і жити в гуртожитку було незручно.
Я знала, що батько може оскаржити заповіт і також претендувати на квартиру, та продовжувала вірити у цей подарунок долі.
Коли родина дізналася про спадок, почалося те, чого я й чекала. Матір не давала мені жити спокійно. Постійні дзвінки, вона навіть чекала мене біля університету, аби змусити продати квартиру і поділити чесно гроші між усіма членами родини.
Мама була не в собі. Такої агресії я не бачила давно, адже змиритися з тим, що вони всі живуть в меншій квартирі, ніж я буду жити одна, вона не могла. Та я вже не та дівчинка, що терпітиме ці приниження і робитиме все, як вони забажають. Нічого ділити ми не будемо.
До бабусі вони не навідувалися ніколи. Навіть не дзвонили, щоб запитати про її здоров’я. Більше того, зі вступом в університет мене відразу відправили жити в гуртожиток, а улюбленій дочці залишилася ціла кімната.
Не дослуховуючи всі докори і крики, я заявила, що можуть не ходити і не старатися. Ніщо не змусить мене віддавати їм те, на що вони не заслуговують. Не думаю, що бабуся раділа б, якби хтось із них взагалі з’являвся в цих стінах.
Наостанок почула, яка я невдячна і погана донька. А потім різко закрила двері перед носом матері і відчула смак того щасливого життя, якого у мене не було в дитинстві.
