Скосив траву — знайшов кохання: як Степан знайшов те, що шукав все життя
Степан прокинувся на світанку. Сонце лише торкалося верхівок дерев, коли його мати, Ганна Миколаївна, ще вчора настрого нагадала:
— Завтра, сину, будь рано на сінокосі. Треба готувати корм корові. Зима не за горами.
— Мамо, я сам упораюсь. Не чіпатиму Петра, у нього теж сіно чекає, — відповів Степан і пішов спати, навіть не підозрюючи, що один укус бджоли переверне все його життя.
Степан давно вважався в селі людиною особливою. Не сказати, що дивним, але й не таким, як усі. Тихий, розумний, чемний. Зайвого слова не промовить, погляд скромний, а книжку завжди має при собі. Працював механіком у автопарку — майстер на всі руки. Начальство його поважало. А от серце було вільним, порожнім, наче чекало чогось незвичайного.
Місцеві жінки тільки руками махали: «До нього не підійти!» Молодь жартувала: «Ну й інтелігент!» А його брат, Петро, жартівник та веселун, сміявся:
— Брате, так ти й помреш самотнім! До тебе вже навіть стара Марічка сватає — їй, до речі, під вісімдесят!
— Іди до своєї Галочки, — усміхався Степан.
Але в душі йому було не до сміху. Нудьгувало. Самотньо. І страшно. Знайомитися? Ой, ні…
Того спекотного липневого дня він уже скосив майже все поле, залишився лише далекий кут. Втомився, сів, узяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Ай, як боляче…
Озирнувся. Стоїть дівчина — молода, гарна. У джинсах і футболці з малюнком. Тримає руку нижче ліктя й кривиться від болю. Степан схопився, підбіг, забувши про свою нерішність.
— Що трапилося?
— Бджола. Вжалила… — ледь не плачучи сказала вона. — Що робити?
— Тихо, тихо. Зараз усе буде. Головне — витягнути жало. Не бійтеся.
Він акуратно й швидко витягнув жало. Дівчина аж ахнула, потім здивовано подивилася:
— Ви вже… витягли? Правда?
— Усе, — спокійно кивнув він. — Навіть не помітили. Вас як звати?
— Оксана. А вас?
— Степан.
— Дякую вам, Степане. Ви врятували мене. А ви тут мешкаєте?
— Тут. Сіно готуємо. А ви хто будете?
— До тітки Ганни приїхала. Вона у вас завідує поліклінікою. А я… Тепер вчителька у місцевій школі. З міста приїхала. Працюю з молодшими класами. Вирішила життя змінити.
Він мовчки кивнув. Більше нічого не сказав. А вона пішла, так і не почувши, як у ньому все стиснулося.
Оксана була з тих жінок, що пережили зраду. Покинула місто, кинула кар’єру — лише б не бачити колишнього і не плакати в тій самій квартирі, де застала його з найкращоА через рік вони вже тримали на руках свою маленьку доньку, назвавши її Лілеєю, на честь квіток, що тоді цвіли на сінокосі.
