Коробочка з перснем
Оля та Ігор дружили зі школи. Жили в одному будинку, у сусідніх під’їздах, вчились в одному класі. Перші два роки бабуся Ігоря зустрічала їх після уроків. Мама Олі працювала у зміну, а батько часто їздив у відрядження.
— Олечко, ходімо до нас, обідом нагодую, — запрошувала кожного разу бабуся.
Підходячи до дому, Оля з хвилюванням чекала, чи не забуде бабуся запросити її на обід. Їй подобався наваристий борщ, смачні котлети з картоплею чи макарони з ковбаскою.
— Ти що, знову нічого не їла? Для кого я готую? Ніби тебе вдома не годують, — лаялася мати, відчиняючи ввечері холодильник.
Оля пояснювала, що їсти одній нудно, що бабуся запросила, і вона не могла відмовитися. Але з третього класу вони перейшли на другу зміну. Бабуся вже не кликала Олю на обід, бо мати чекала її вдома. А потім і зовсім перестала зустрічати Ігоря та Олю після школи.
— Ще чого! Я що, маленький? Нікого не зустрічають, тільки мене. Соромно, — відповів Ігор на запитання Олі, чому бабуся більше не приходить.
Оля почала помічати, що Ігор більше не чекає на неї в роздягальні, намагається йти попереду, поки вона одягається. Часом він йшов із хлопцями, не звертаючи уваги на Олю, що плелася позаду.
У школі Ігор теж уникав її. А все через те, що хлопці кепкували, називаючи їх нареченими. Оля дулась на Ігоря. Коли він просив списати домашнє, вона гордо піднімала підборіддя і відмовляла.
У старших класах більшість хлопців почали зустрічатися з дівчатами. Ігор перестав соромитися Олі. Вони знову йшли додому разом. Він часто забігав до неї, щоб списати завдання або підготувати реферат.
Одного разу Оля прийшла зі школи і застала матір у сльозах.
— Щось з батьком? — злякалася вона.
— Сталося. Покинув нас. До іншої пішов. Хай йому все відсохне…
З тих пір мати замкнулася в собі — плакала або сиділа, дивлячись у одну точку. Дома стало нестерпно. Олі не хотілося повертатися. А в Ігоря захворіла бабуся. Вона все забувала, навіть поїсти. Йому доводилося пильнувати її, щоб не пішла з дому, не залишила газ чи воду відкритими. Бачилися вони тепер лише в школі.
Перед ЗНО всі тільки й говорили, куди будуть вступати. Оля розуміла, що грошей у них з матір’ю немає, на бюджет університету їй не розрахувати, тож пішла до коледжу. А Ігор вступив до інституту.
Тепер вони зустрічалися рідко — хіба що випадково на вулиці. Спочатку обмінювалися кількома словами. Потім лише віталися й розходилися. Інколи Оля бачила Ігоря з дівчиною. Він робив вигляд, що не помічає її.
Олі було боляче. Ігор їй подобався. Чи було це коханням, чи просто дружбою — вона не замислювалася. Але бачити його з іншою було важко.
На останньому курсі до них у коледж прийшов новий викладач, щойно закінчив педінститут. Він соромився, на дівчат навіть не дивився. Носив великі окуляри у товстій чорній оправі.
Одного разу на вулиці йшов дощ, весняний, шалений. А Оля забула парасольку. Стояла під козирком і чекала, поки перестане.
Вийшов Володимир Євгенович, дістав із портфеля парасольку.
— Оксененко, ви далеко живете? — несподівано спитав.
— Чотири зупинки на автобусі, — відповіла Оля.
— Я на машині, можу підвезти, — запропонував він.
— Що ви, Володимир Євгеновиче. Дощ скоро скінчиться, — відмовилася Оля.
— Не схоже. Ходімо. — Він накрив її парасолькою, і вони підійшли до сріблястої «Лади».
Володимир Євгенович сів за кермо й зняв окуляри.
— Ви що, без окулярів їздите? — здивувалася Оля, косиВони одружилися навесні, а коли перші квіти розцвіли під вікнами їхнього будинку, Оля нарешті зрозумла, що справжнє щастя — це коли твоє серце б’ється в такт із серцем того, кого ти любиш.
