Оля заснула лише під ранок. Коли вона прокинулася, кімнату заливало сонячне світло, біля ліжка стояв Віталій і посміхався.
— Я всю ніч чекала тебе. Де ти був?
— Дівчинко моя, бачиш, зі мною нічого не трапилося. Приводь себе до ладу, підемо снідати десь, — промовив Віталій.
На вулиці було тепло, по-літньому.
— Морозиво хочеш? — Не чекаючи відповіді, Віталій підійшов до кіоску і купив Оліне улюблене вершкове у вафельному стаканчику.
— У тебе гарний настрій. Виграв у карти? — спитала Оля, злизуючи верхівку морозива.
— Не вгадала. У мене з’явилася одна ідея. І для неї мені знадобиться твоя допомога.
— Але ти ніколи не брав мене з собою. Що мені робити?
— Нічого. Просто будь поруч. Якщо не хочеш, впораюся сам.
— Ні, я з тобою, — поспіхом погодилася Оля.
— Я знав, що ти не відмовиш. Можеш вибирати білу сукню, — з ласкавим виглядом сказав Віталій.
— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — дівчина аж забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Віталій не дозволяв навіть згадувати про шлюб. Але Оля… вона була його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відбив її у трьох хуліганів.
Оля жила з матір’ю в невеликому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало ще гірше, коли вона привела в дім чоловіка і сказала, що він тепер живе з ними. Той не приховував інтересу до Олі, а одного разу навіть спробував затягнути її до ліжка. Дівчина встигла втекти, сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей нема, родичів теж. Що робити? Куди йти? Її збентежений вигляд привернув увагу компанії парубків, які вічно тусили біля вокзалу у пошуках довірливих і пригод. Все могло закінчитися погано, але на Олині крики прибіг Віталій і відбив її. Відтоді вони були разом.
Оля закохалася. Високий, фізично сильний, добре одягнений, з привабливою усмішкою — одним виглядом Віталій викликав довіру. З ним було спокійно, хоча він і не приховував, що займається не зовсім чесною справою. Її до своїх справ не втягував.
Вони сіли на лавку біля набережної. На сонці морозиво швидко тануло, вафельний стаканчик розмокав, солодка вода стікала по долоні, потім по зап’ястю і вкраплялася на поділ сукні.
— Трясця! — Оля схопилася з лавки і відвела руку з морозивом убік, щоб не випачкатися ще більше.
— Та викинь його вже, — муркотливо, наче ситий кіт, промовив Віталій.
Оля жбурнула розмоклий стаканчик у смітник, злизнула морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина», — з ніжністю подумав Віталій.
— Справа вигідна, але треба все добре продумати. Помилки бути не може. Парню з нареченою повірять швидше, ніж мені одному.
— З нареченою? — перепитала Оля, сідаючи назад на лавку.
— Ти ж наречена. — Віталій обійняв її за плечі, і вона притулилася.
— Вчора я випадково дізнався про одну старушку. У неї нікого нема. Чоловік давно помер, а кілька років тому на війні загинув єдиний син. Вона постійно про це забуває і чекає його ввечері з роботи. На пальці в неї перстень — ніколи не знімає. Гадаю, такого добра у неї повно. Чоловік був непростий.
— Ти хочеш вкрасти в неї коштовності? — здогадалася Оля.
— Ні, не хочу галасу. Вона сама нам їх віддасть. Ми прийдемо до неї як онук із нареченою. Розумієш? Твоя задача — зробити так, щоб їй захотілося подарувати тобі свої «ціцуни» на весілля.
У Віталія були свої принципи. Олі стало шкода старушку. Одне діло обдурювати багатих чиновників, інше — самотню, довірливу жінку. Оля задумалася.
— Купи скромну сукню, яка точно їй сподобається, — не помічаючи її вагань, сказав Віталій.
— А якщо вона здогадається? Не впізнає тебе? Навряд чи ти схожий на її сина.
— У неї з пам’яттю не дуже, та й не бачила його давно.
Через два дні Віталій із Олею стояли перед металевими дверима на третьому поверсі старого цегляного будинку. Віталій оглянув Олю критичним поглядом і залишився задоволений її скромним виглядом. Сам він, як завжди, був підтягнутий, акуратний і чарівний.
— Більше мовчи, добре?
Оля кивнула.
Віталій натиснув дзвінок. За дверима почулися шаркаючі кроки, клацнув замок. Оля очікувала побачити стару, але перед нею стояла невисока жінка похилого віку в старомодній сукні з білим мереживним коміром. Пухке сиве волосся було заколоте крабом із чорною стрічкою.
— Вам кого? — прищулившись, спитала жінка.
— Вас, якщо ви Ганна Степанівна Коваленко. Можливо, вам це здасться дивним, але я ваш онук, — серйозно сказав Віталій.
— Я не розумію… — Жінка збентежено заморгала. — Мій син ніколи не був одружений. Ви щось плутаєте.
— Можна увійтиВони залишилися вдома, і життя Олі нарешті набуло спокою, а Віталій дізнався, що справжнє багатство — не у коштовностях, а у щирому серці.
