Таку унікальну як мій чоловік людину годі й шукати.
Ми познайомилися ще в університеті та ще тоді Роман відрізнявся від усіх своєю індивідуальністю. Його витівки виходили за межі людського розуму. Ми обоє родом з села, проживали у студентському гуртожитку. Там і познайомилися, стали зустрічатися.
Після закінчення університету одружилися та почали винаймати житло. Наші рідні домівки дуже далеко від міста та ми навідувалися додому дуже рідко. Навіть весілля робили невеличке. До батьків їздили вже потім, щоб відсвяткувати з ними.
Невдовзі я завагітніла та коли наш син народився, Роман не міг до нас потрапити, бо його не пускали. Декілька днів ми з Богданом мали побути в пологовому будинку.
Якось зранку я почула як мене хтось гукає. Ледь дійшовши до вікна я побачила, що на вулиці стоїть роман зі своїм найкращим другом Віктором. Вони ледь тримаються на ногах. В результаті Віктор сів на траву, бо не мав вже сили стояти.
– Кохана, тобі вистачає їжі? – запитав Роман.
Мої подруги мені приносять їжу знаючи, що від лікарняної їжі мені зле.
– Так, є, не хвилюйся, навіть забагато.
– О, це чудово. Слухай, Маріє, у мене буде до тебе прохання. Скинь нам з Віктором трішки їжі, бо ми так святкували народження сина, що всі гроші пропили, а тепер нам нічого їсти.
Ну як вам це подобається? Хто ще до такого міг додуматися? Тільки мій Роман.
