Клеопатра своєї особливої провини в цьому не бачила. Ну, не втрималася раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, хазяйка впала. Але ж Клепа не зі зла — інстинкти…
Життя постійно било Сашка по носі: «Не лізь, тобі тут не місце, відійди в сторонку»…
Сашко й відходив. Має рацію життя, краще не висовуватися — здоровіший будеш. Відпочила матінка-природа на ньому вдосталь: маленький, худющий, слабенький.
От і дражнили його в школі хлюпиком, а іноді й били для профілактики. Друзів у Сашка теж майже не було, хіба що один — Павлик.
«Нічого, виросту, — думав тоді Сашко, — і все це припиниться. Дорослі розумні. Дурних прізвиськ не дають і підзатильників просто так не роздають».
Ох, як же він помилявся…
*****
Із підзатильниками в дорослому житті й справді справи були кращі. Не прийнято в дорослому світі їх ліворуч-праворуч роздавати. Але от із прізвиськами…
Як тільки Сашка не називали. І дохляком, і клопом, і мальком, і мишеням. Він, звісно, ображався, але от біда — відповісти достойно не вмів. Бо до невеликого Сашкового зросту додавалася величезна сором’язливість.
Ох, і заважала вона Сашкові. Навіть більше, ніж непоказна зовнішність. Нові стосунки не складалися. От і спілкувався він тільки зі старим шкільним другом Павликом та з мамою, поки та була жива.
Роки минали, Сашко працював комірником у магазині й про особисте життя навіть не думав, хоча магазинний колектив був на дев’яносто відсотків жіночим.
Тільки от жінки дивилися на Сашка, як на такого собі «сина полку». Опікали, захищали, пригощали домашньою випічкою. А як же? Він же «бідненький, маленький».
До того ж, до сорока Сашкових років залишився він круглим сиротою. От і жаліли його жалісливі жінки…
Так тривало до того самого дня, коли він зустрів Марисю. Марися була жінкою з великої літери «Ж». Не помітити її було рішуче неможливо!
У ній зійшлися воєдино і високий зріст, і видатні форми, і гучний голос. Вона була чудова!
Сашко безнадійно закохався. Він боявся до неї навіть підійти. Хто він для неї? Блоха, бліда міль, молекула! Але в життя своєрідне почуття гумору. І ось, керуючись ним, воно вирішило звести маленького, сором’язливого хлюпика й велику, гучну Марисю.
Спосіб для цього життя обрало досить банальний, але надійний. Скільки прикладів, коли рятівник закохується врятованого? Багато! От і Марисі довелося колись врятувати Сашка…
Справа була так. Сашко стояв у черзі до каси. За касою сиділа прекрасна Марія. Сашко бліднув, червонів, нервував, перекладав з руки в руку пакет кефіру.
Тут ззаду з’явилися два молодих лобуряки з парою пляшок горілки, штовхнули плечем субтильного Сашка:
— Будеш за нами, дядьку. Поспішаємо, — кинув один.
У будь-який інший день Сашко б їх мовчки пропустив, але тільки не сьогодні. Адже на нього дивилася сама Марися!
— Давайте-но, мужики, в чергу. У мене теж обід не гумовий, — пискнув він.
— Ти не пили! Сказали: будеш за нами, значить, за нами! — один із хлопців уже поставив свою пляшку на стрічку.
Другий для переконливості повернувся й легенько штовхнув Сашка в груди:
— Тримай дистанцію, дядьку!
Сашко налився червоністю, відкрив було рота, але його випередили:
— По черзі! — гримнула Марія з-за каси. — І взагалі, молоді люди, давайте ваші документи! Може, я в принципі не маю права продавати вам алкоголь!
Сашкові кривдники занервували:
— Та годі вам, у нас вдома семеро по лавках, а ви — документи! — спробував пожартувати один.
— Слухайте, «молоді батьки», не морочте мені голову. Або підтвердіть своє повноліття, або шуруйте додому до мами з татом, — наказала Марися.
За спиною Марисі вже підбадьорився магазинний охоронець Петрович. Тому «молоді батьки», лаючись собі під ніс, вирішили ретируватися.
— От малолітки нахабні! — зло сказала Марися.
А потім подивилася на Сашка й уже лагідно додала:
— Давай, Сашко, я тобі проб’ю. А то й справді поїсти не встигнеш. А тобі їсти треба, надто вже ти худенький. Он навіть шпана дрібна на тебе нападає.
— Дякую… — пробурмотів Сашко.
Йому хотілося провалитися крізь землю.
«Все, тепер у мене навіть слабкої надії немає, що Марися на мене подивиться. Треба ж було так осоромитися. Пацанів злякався! Хоча звідки я знав, що вони пацани, он, здорові які!» — переживав Сашко.
Але виявилося все зовсім навпаки.
З того самого дня Марися стала ставитися до нього інакше. Усміхалася, кокетувала, обіди для нього з дому почала носити. Інші магазинні жінки відійшли вбік. Сашко не уявляв, що Марися для цього зробила. Тільки одного разу почув, як шепталися жінки:
— Мишеня наше тепер Марисін трофей.
— Та й добре, нехай. Може, оженить його на собі, а там, дивись, і відгодує, як слід.
Сашка звання трофея не надто засмутило:
«Значить, я їй дорогий! — вирішив він. — Значить, вона мною дорожить. А там і до любові один крок. Поки моєю любов’ю обійдемося. На двох вистачить».
Ця думка підштовхнула Сашка до рішучих дій. І, наступивши на горло своїй сором’язливості, він запросив-таки Марисю на побачення.
Та погодилася. Слово за слово, зустріч за зустріччю – зав’язався роман, а потім і весілля зіграли…
Тільки от сімейне життя Сашка розчарувало. Марія одразу призначила себе головою сім’ї. І все б нічого, та тільки от цього самого голову Марія уявляла дуже своєрідно.
У її розумінні він мав не тільки все вирішувати й контролювати, але й мав повне право виховувати й карати.
Ох, скільки разів Сашкові перепадало від неї за найменшу провину. То люстру повісив не так, то підлогу погано протер, то тарілку за собою не помив…
Сашко терпів. Він, незважаючи ні на що, любив свою рятівницю-Марію. І дуже хотів, щоб його теж любили. Сподівався, що все може бути інакше. От притруться вони й заживуть душа в душу.
Ілюзії, як і рештки любові, вибив із Сашка один-єдиний підзатильник.
— Шкідник, хлюпик, дохляк! — лаялася Марися того вечора. — Ти хоч щось можеш зробити нормально? Мовчиш? А даремно! Ти мені краще повідай, де мені другу таку чашку знайти?
Ця бабусина була, старовинна, моя улюблена. Рученята в тебе криві, посуд помити, й то не можеш! Ех, зла на тебе не вистачає…
Сашко відповісти не встиг. Коли у Марисі скінчилися слова, вона перейшла до діла! Рука в неї була важка.
Але зате, як тільки в Сашка прояснилося в голові, він зрозумів: «Пора розходитися! Стусанів мені й у дитинстві вистачило!»
Зі скандалами й лайкою вони розлучилися. Сашко вкотре розчарувався в людях і дав собі зарок ніколи більше не закохуватися…
Клеопатру життя теж било. Причому зовсім незаслужено. Вона була диво, як гарна – чорна, довга, велика. Цілих дванадцять кілограмів щастя!
Тільки от чомусь нікому так багато щастя не було потрібно. Тому Клепа й кочувала з рук у руки…
Першому господареві не сподобався її зовнішній вигляд:
— Це якась перетакса, а може, супертакса! Коротше, некондиція. Не піде. Ніколи не мріяв про дворнягу.
Тому він дуже швидко сплавив Клепу своєму приятелеві.
— Що за порода така? Такса-переросток? — пожартував той. — Здорова! Маманя з бассетом напевно згрішила. А гавкуча яка! От і добре, буде дачу сторожити.
Але сторожити у Клепи не вийшло. Так, голос басовитий, грізний. Але от тільки гавкала Клепа не тоді, коли бачила потенційних ворогів і розкрадачів господарського добра, а тоді, коли бог на душу покладе.
— Безтолкова ти собака, — лаяли її. — Пустобрешка! Жереш багато, охороняти не вмієш. Зате всі квіти витоптала й газон перекопала. Треба тобі іншого господаря шукати.
З труднощами, але новий господар знайшовся. Вірніше, господиня. Літня, в усіх відношеннях приємна, тільки дуже неспритна. Клепа поклялася собі, що вона буде хорошою собакою. Але знову не вийшло…
Клеопатра, правда, своєї особливої провини в цьому не бачила. Ну, не втрималася раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, господиня впала.
Але ж Клепа не зі зла – інстинкти. І господиня відбулася легким переляком, слава богу. Хіба це привід розлучатися? Але люди – створіння незрозумілі.
— Не можу я з нею впоратися! — скаржилася комусь повалена господиня по телефону. — Мені життя дороге. Прилаштуй її кудись. А то на вулицю випущу.
І цей хтось, мабуть, постарався. У Клепи з’явилася сім’я. Справжня сім’я з трьох осіб: чоловік, жінка й дитина.
— Клеопатро, Андрійка не кривдь! — наказав чоловік-господар. — А то всиплю тобі по перше число.
Клепа й не збиралася кривдити маленького чоловічка. Зате в того на собаку були свої плани:
— Будеш конячкою, — заявляв чотирирічний Андрійко й намагався осідлати Клепу.
Та виверталася й гарчала. Вона, звісно, велика, але на конячку явно не тягне.
Андрійко злився й ревів. Господиня-жінка сердилася й лаялася. Чоловік-господар хапався за ремінь. Клепа ховалася. Тоді чоловік-господар червонів, кричав і погрожував віддати Клепу в притулок…
Невідомо, чим би все це скінчилося, але одного разу до чоловіка-господаря прийшов друг. Клепа тоді вибралася з-під ліжка, щоб подивитися, кого там принесло.
Господарів друг виявився маленьким, худорлявим чоловічком на ім’я Сашко.
«Замориш якийсь, — подумала Клепа. — Мій-то набагато крупніший. Напевно, цей чоловічок теж некондиція, як і я».
— Привіт, сто років у тебе не був, Павлику, — Сашко обійняв Клепиного господаря. — У тебе, бачу, чергове поповнення. Собаку завів? А я от із дружиною, нарешті, розлучився.
— Вітаю, давно пора! А я от із собакою цією хочу «розлучитися». Сто разів уже пошкодував, що завів, — зітхнув Павло. — Невихована, зла, на Андрійка гарчить, а почнеш лаяти – під ліжком ховається. Загалом, думаю віддати її.
— Ну чого ти? Навіщо ж одразу віддавати? — Сашко зі співчуттям подивився на Клепу. — Невихована, кажеш. Так а ти її виховував? Лаяти й карати – це не виховання.
Її б до кінолога. Я, звісно, не собачник… Але мене от теж намагалися лайкою та стусанами перевиховати – не вийшло.
— Та який кінолог, Сашку? У мене на сім’ю часу не вистачає, пашу, як кінь! Дружині теж не до цього… Слухай, раз ти такий розумний, може, забереш до себе Клеопатру нашу? — придумав Павлик. — Ти тепер одинокий, вільний. От і виховуй скільки твоїй душі завгодно. А що? Робоча ідея. Всім добре: і нам, і Клепі, і тобі!
— Я б забрав, тільки чи піде. Вона ж до вас звикла, напевно? — Сашко запитливо подивився на Клепу.
«А він мені точно подобається, — подумала та. — Розмірковує тверезо, ніяких дітей у нього, як я зрозуміла, немає, та й сам нестандартний. Значить, швидше за інших мене зрозуміє! Треба показати, що я за!»
І вона пару разів вильнула хвостом.
— Диви-но, вона не проти! — зрадів Павлик. — Будемо сподіватися, що ти з нею впораєшся. А там, дивись, на якомусь собачому майданчику долю свою зустрінеш.
— От цього не треба. Наївся, — відмахнувся Сашко.
Увечері вони з Клеопатрою пішли додому вдвох…
Виявилося, що впоратися з Клепою набагато простіше, ніж з колишньою дружиною. Вона не шкодила, не кричала через дрібниці й уже тим більше не розпускала лапи.
Якщо чогось не розуміла з першого разу, то розуміла з другого. Крім того, вона любила Сашка! Він був для неї всім: другом, господарем, цілим світом.
Вони разом ходили до кінологічної школи, гуляли на майданчику, вчилися, грали, спілкувалися. І Сашко був щасливий, що доля того вечора підштовхнула його провідати старого шкільного друга.
«Собаки точно кращі за людей, — думав Сашко. — Клепа тому прямий доказ. Розумна, красива, слухняна. Ну, може, ще не зовсім слухняна, але це виправимо».
Втім, так він думав недовго. Виявилося, що й серед людей трапляються чудові екземпляри: добрі, чуйні, уважні.
Просто раніше Сашко не знав, де вони водяться. А тепер виявив – на собачих майданчиках таких хоч греблю гати. З багатьма Сашко познайомився, завдяки Клепі. З деякими потоваришував.
І, чим біс не жартує: може, настане день, і він знову закохається в якусь господиню шпіца чи дога. Звісно, не прямо зараз. Але Сашко цього не виключає.
