Клеопатра своєї особистої провини в тому не бачила. Ну, не втрималася раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, господиня впала. Але ж Клепа не зі зла – інстинкти…
Життя постійно било Сашка по носі: «Не лізь, тобі тут не місце, відійди в бік»…
Сашко й відходив. Мають рацію, краще не висовуватися – здоровіший будеш. Відпочила матінка-природа на ньому сповна: маленький, худенький, слабенький.
От і дражнили його в школі хлюпиком, а іноді й били для профілактики. Друзів у Сашка теж майже не було, хіба що один – Павло.
«Нічого, виросту, — думав тоді Сашко, — і все це припиниться. Дорослі розумні. Безглуздих прізвиськ не дають і потиличників просто так не роздають».
Ох, як же він помилявся…
*****
Із потиличниками в дорослому житті справді було краще. Не прийнято в дорослому світі їх ліворуч і праворуч роздавати. Але от із прізвиськами…
Як тільки Сашка не називали. І недоростком, і клопом, і мальком, і мишеням. Він, звісно, ображався, але от біда – відповісти достойно не вмів. Бо до невеликого Сашкового зросту додавалася величезна сором’язливість.
Ох, і заважала вона Сашкові. Навіть більше, ні� невиразна зовнішність. Нові стосунки не складалися. От і спілкувався він лише зі старим шкільним другом Павлом, та з мамою, доки та була жива.
Минали роки, Сашко працював комірником у крамниці й про особисте життя навіть не думав, хоча крамничний колектив був на дев’яносто відсотків жіночим.
Тільки от жінки дивилися на Сашка, як на такого собі «сина полку». Опекали, захищали, частували домашньою стравою. А як же? Він же «бідненький, маленький».
До того ж, до сорока Сашкових років залишився він круглим сиротою. От і жаліли його сердобольні жінки…
Так тривало до того самого дня, коли він зустрів Марину. Марина була жінкою з великої літери «Ж». Не помітити її було рішуче неможливо!
У ній поєдналися і високий зріст, і видатні принади, і гучний голос. Вона була чудова!
Сашко безтямно закохався. Він боявся до неї навіть підійти. Хто він для неї? Блоха, біла міль, молекула! Але в життя своєрідне почуття гумору. І ось, керуючись ним, воно вирішило звести маленького, сором’язливого хлюпика й велику, гучну Марину.
Спосіб для цього життя обрало досить банальний, але надійний. Скільки прикладів, коли рятівник закохується у врятованого? Багато! От і Марині довелося колись урятувати Сашка…
Було це так. Сашко стояв у черзі до каси. За касою сиділа чудова Марина. Сашко блід, червонів, нервував, перекладав з руки в руку пакет кефіру.
Тут ззаду з’явилися два молодих телепні з парою пляшок горілки, відсунули плечем субтильного Сашка:
— Будеш за нами, дядьку. Поспішаємо, — кинув один.
Будь-якого іншого дня Сашко б їх мовчки пропустив, але тільки не сьогодні. Адже на нього дивилася сама Марина!
— Давайте-но, чоловіки, в чергу. У мене теж обід не гумовий, — пискнув він.
— Не пили! Сказали: будеш за нами, значить, за нами! — один із хлопців уже поставив свою пляшку на стрічку.
Другий для переконливості обернувся й легенько штовхнув Сашка в груди:
— Тримай дистанцію, дядьку!
Сашко почервонів, розкрив було рота, але його випередили:
— У порядку черги! — гримнула Марина з-за каси. — І взагалі, молоді люди, дозвольте ваші документи! Може, я взагалі не маю права вам продавати алкоголь!
Сашкові кривдники занервували:
— Та годі вам, у нас вдома сімеро по лавках, а ви — документи! — спробував пожартувати один.
— Слухайте, «молоді батьки», не морочте мені голову. Або підтвердьте своє повноліття, або чешіть додому до мами з татом, — наказала Марина.
За спиною Марини вже підбадьорився охоронець крамниці Петрович. Тому «молоді батьки», лаючись собі під ніс, вважали за краще ретируватися.
— От нахабне малоліття! — зло сказала Марина.
А потім подивилася на Сашка й уже лагідно додала:
— Давай, Сашко, я тобі проб’ю. А то й справді поїсти не встигнеш. А тобі їсти треба, надто вже ти худенький. Он навіть шпана дрібна на тебе нападає.
— Дякую… — пробурмотів Сашко.
Йому хотілося провалитися крізь землю.
«Все, тепер у мене навіть слабкої надії нема, що Марина на мене подивиться. Треба ж було так осоромитися. Хлопчаків злякався! Хоча звідки я знав, що вони хлопчаки, он, здорові які!» — переживав Сашко.
Але виявилося все зовсім навпаки.
З того самого дня Марина стала ставитися до нього інакше. Усміхалася, кокетувала, обіди для нього з дому почала носити. Інші крамничні жінки відійшли вбік. Сашко не уявляв, що Марина для цього зробила. Тільки одного разу почув, як шепотілися жінки:
— Мишеня наше тепер Маринчин трофей.
— Та й добре, хай собі. Може, одружить його на собі, а там, дивись, і відгодує, як слід.
Сашка звання трофею не надто засмутило:
«Значить, я їй дорогий! — вирішив він. — Значить, вона мною дорожить. А там і до любові один крок. Поки моєю любов’ю обійдемося. На двох вистачить».
Ця думка підштовхнула Сашка до рішучих дій. І, наступивши на горло своїй сором’язливості, він запросив-таки Марину на побачення.
Та погодилася. Слово за слово, зустріч за зустріччю – зав’язався роман, а потім і весілля зіграли…
Тільки от сімейне життя Сашка розчарувало. Марина одразу призначила себе головою сім’ї. І все б нічого, та тільки от цього самого голову Марина уявляла дуже своєрідно.
У її розумінні він мав не тільки все вирішувати й контролювати, але й мав повне право виховувати й карати.
Ох, скільки разів Сашкові перепадало від неї за найменшу провину. То люстру повісив не так, то підлогу погано витер, то тарілку за собою не помив…
Сашко терпів. Він, незважаючи ні на що, любив свою рятівницю-Марину. І дуже хотів, щоб його теж любили. Сподівався, що все може бути інакше. Ось притруться вони й заживуть душа в душу.
Ілюзії, як і рештки любові, вибив із Сашка один-єдиний потиличник.
— Шкідник, хлюпик, недоросток! — лаялася Марина того вечора. — Ти хоч щось можеш зробити нормально? Мовчиш? А дарма! Ти мені краще розкажи, де мені другу таку чашку знайти?
Це бабусина була, старовинна, моя улюблена. Рученята в тебе криві, посуд помити, й те не можеш! Ех, зла на тебе не вистачає…
Сашко відповісти не встиг. Коли в Марини скінчилися слова, вона перейшла до діла! Рука в неї була важка.
Але зате, щойно в Сашка прояснилося в голові, він зрозумів: «Пора розлучатися! Стусанів мені й у дитинстві вистачило!»
Зі скандалами й лайкою вони розлучилися. Сашко вкотре розчарувався в людях і дав собі зарок ніколи більше не закохуватися…
Клеопатру життя теж било. Причому зовсім незаслужено. Вона була диво, як гарна – чорна, довга, велика. Цілих дванадцять кілограмів щастя!
Тільки от чомусь нікому так багато щастя не було потрібно. Тому Клепа й кочувала з рук у руки…
Першому господареві не сподобався її зовнішній вигляд:
— Це якась перетакса, а може, супертакса! Коротше, некондиція. Не піде. Ніколи не мріяв про дворнягу.
Тому він дуже швидко сплавив Клепу своєму приятелеві.
— Що за порода така? Такса-переросток? — пожартував той. — Здорова! Маманя з бассетом, певно, згрішила. А гавкуча яка! От і добре, буде дачу сторожити.
Але сторожити в Клепи не вийшло. Так, голос басовитий, грізний. Але от тільки гавкала Клепа не тоді, коли бачила потенційних ворогів і розкрадачів господарського добра, а тоді, коли бог на душу покладе.
— Безтолкова ти собака, — лаяли її. — Пустобрешка! Їси багато, охороняти не вмієш. Зате всі квіти витоптала й газон перекопала. Треба тобі іншого господаря шукати.
Насилу, але новий господар знайшовся. Вірніше, господиня. Літня, в усіх відношеннях приємна, тільки дуже неспритна. Клепа поклялася собі, що вона буде хорошою собакою. Але знову не вийшло…
Клеопатра, щоправда, своєї особистої провини в тому не бачила. Ну, не втрималася раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, господиня впала.
Але ж Клепа не зі зла – інстинкти. І господиня відбулася легким переляком, слава богу. Хіба ж це привід розлучатися? Але люди – створіння незрозумілі.
— Не можу я з нею впоратися! — скаржилася комусь повалена господиня по телефону. — Мені життя дороге. Прилаштуй її кудись. А то на вулицю випущу.
І цей хтось, мабуть, постарався. У Клепи з’явилася сім’я. Справжня сім’я з трьох осіб: чоловік, жінка й дитина.
— Клеопатро, Андрійка не кривдь! — наказав чоловік-господар. — А то всиплю тобі по перше число.
Клепа й не збиралася кривдити маленького чоловічка. Зате в того на собаку були свої плани:
— Будеш конячкою, — заявляв чотирирічний Андрійко й намагався осідлати Клепу.
Та виверталася й гарчала. Вона, звісно, велика, але на конячку явно не тягне.
Андрійко злився й ревів. Господиня-жінка сердилася й лаялася. Господар-чоловік хапався за ремінь. Клепа ховалася. Тоді господар-чоловік червонів, кричав і погрожував віддати Клепу в притулок…
Невідомо, чим би все це скінчилося, але одного разу до господаря-чоловіка прийшов друг. Клепа тоді вибралася з-під ліжка, щоб подивитися, кого там принесло.
Господарів друг виявився маленьким, худорлявим чоловічком на ім’я Сашко.
«Недоросток якийсь, — подумала Клепа. — Мій-то набагато більший. Мабуть, цей чоловічок теж некондиція, як і я».
— Привіт, сто років у тебе не був, Павле, — Сашко обійняв Клепиного господаря. — У тебе, бачу, чергове поповнення. Собаку завів? А я от із дружиною, нарешті, розлучився.
— Вітаю, давно пора! А я от із собакою цією хочу «розлучитися». Сто разів уже пожалкував, що завів, — зітхнув Павло. — Невихована, зла, на Андрійка гарчить, а почнеш лаяти – під ліжком ховається. Загалом, думаю віддати її.
— Ну чого ти? Навіщо ж одразу віддавати? — Сашко зі співчуттям подивився на Клепу. — Невихована, кажеш. Так а ти її виховував? Лаяти й карати – це не виховання.
Її б до кінолога. Я, звісно, не собачник… Але мене от теж намагалися лайкою та потиличниками перевиховати – не вийшло.
— Та який кінолог, Сашко? У мене на сім’ю часу не вистачає, працюю, як віл! Жінці теж не до цього…
Слухай, раз ти такий розумний, може, забереш до себе Клеопатру нашу? — придумав Павло. — Ти тепер самотній, вільний. От і виховуй скільки твоїй душі завгодно. А що? Робоча ідея. Всім добре: і нам, і Клепі, і тобі!
— Я б забрав, тільки чи піде. Вона ж до вас звикла, мабуть? — Сашко запитально подивився на Клепу.
«А він мені точно подобається, — подумала та. — Розмірковує тверезо, ніяких дітей у нього, як я зрозуміла, нема, та й сам нестандартний. Значить, швидше за інших мене зрозуміє! Треба показати, що я за!»
І вона пару разів вильнула хвостом.
— Диви-но, вона не проти! — зрадів Павло. — Будемо сподіватися, що ти з нею впораєшся. А там, дивись, на якомусь собачому майданчику долю свою зустрінеш.
— Ось цього не треба. Наївся, — відмахнувся Сашко.
Увечері вони з Клеопатрою пішли додому вдвох…
Виявилося, що впоратися з Клепою набагато простіше, ніж із колишньою дружиною. Вона не вередувала, не кричала через дрібниці й уже тим більше не розпускала лапи.
Якщо чогось не розуміла з першого разу, то розуміла з другого. Крім того, вона любила Сашка! Він був для неї всім: другом, господарем, цілим світом.
Вони разом ходили до кінологічної школи, гуляли на майданчику, вчилися, грали, спілкувалися. І Сашко був щасливий, що доля того вечора підштовхнула його навідати старого шкільного друга.
«Собаки точно кращі за людей, — думав Сашко. — Клепа тому прямий доказ. Розумна, красива, слухняна. Ну, може, ще не зовсім слухняна, але це виправно».
Втім, так він думав недовго. Виявилося, що й серед людей трапляються чудові екземпляри: добрі, чуйні, уважні.
Просто раніше Сашко не знав, де вони водяться. А тепер виявив – на собачих майданчиках таких повнісінько. З багатьма Сашко познайомився завдяки Клепі. З деякими потоваришував.
І, чим біс не жартує: може, настане день, і він знову закохається в якусь господиню шпіца чи дога. Звісно, не прямо зараз. Але Сашко цього не виключає.
