Слава Тобі, Господи, дочекалась! ледве перевела подих бабуся, але в очах її світилась така радість, що аж душу гріло. Погладила сухими руками по щоках онука, а тоді спокійно поклала руки на ковдру.
Бабусю, відпочинь, просив Юрко. Завтра ще цілий день, поговоримо від душі.
Ні, Юрчику, сумовито усміхнулась бабуся. Я одне в Бога благала дочекатись тебе. Більше нічого мені не треба побачила, обняла. Зараз трішки перепочину й ще побалакаємо. Втомлено заплющила очі. Оленко, погодуй хлопця з дороги таки.
Бабуся вже знала, що їй залишилось небагато. Юрко для неї був єдиний, як вона для нього. Батьків Юри ніби змило вітром спочатку позбулися всього цінного заради зеленого змія, далі винесли з хати все до останньої табуретки, а в кінці й самі себе згубили. Бабуся встигла вирвати хлопця з того омуту: виростила, тримала за науку, відправила вчитись керувати легковою і вантажівкою, проводжала в армію. Ось тепер зустріла Не так хотіла, та вже як сталося.
Поки Оленка сусідка і бабусина подруга годувала Юрка на кухні, старенька, заплющивши очі, підбирала слова, щоб вони лягли йому в душу і в серце. Та вже й память підводила. Вона гладить Муру улюбленицю свою, сіреньку кицю, що не злазила з її ліжка останні дні, відчуваючи біду. Нарешті, покликала:
Юрчику, йди-но сюди. Коли він сів поруч, тихо прошепотіла: Хотіла я ще й з твоїми діточками поняньчитись, бач, не судилось. Ти тепер залишаєшся сам, і це нелегко. Як зустрінеш хорошу дівчину бережи її, обирай на все життя, на важке життя. Легких часів не буває, були й не буде. Бережись пустощів і клятого вина! Один пристраститься усі рідні страждають. Доріг у житті багато, Юрчику, вибирай правильну.
Помовчала бабуся, чи то згадала батьків Юрка, чи перевела дух. Зібралась з силами, продовжила: Квартиру на тебе переписала буде куди молоду дружину привести. На похорон я вже відклала, Оленка скаже, де шукати. Решту грошей на твою картку перевела, на перший час вистачить. Мурку бережи, не залишай вона розумна й добра, ти сам ж її малесенькою додому притягнув Все, здається. Йди відпочивай, я зараз теж приляжу втомилась.
Вранці бабуся не прокинулась
Юрко влаштувався працювати монтажником інтернет-мережі, за рекомендацією друзів. В їхній бригаді шість хлопців: тягнуть оптоволокно, підключають нових користувачів по Львову і області. Втомлювався добряче, але зарплата пристойна десь 22 тисячі гривень, можна з грошима давати собі раду і задоволення від роботи.
Вдома його чекала Мурка, яку він підібрав кошеням ще в школі, років вісім тому. Після смерті бабусі киця притихла, не їла, майже весь час сиділа у її улюбленому кріслі, непорушно дивлячись у двері, наче чекала ось-ось ввійде старенька А вона все не йшла.
Юрко намагався розрадити Мурку: розповідав як день минув, розмовляв, коли садовив на коліна, пригощав смаколиками. Та лише через місяць киця відгукнулась.
Тоді якраз Юрко отримав першу зарплату. Друзі стали вимагати “проставитися” так у нас заведено, порушити цю традицію соромно. Вони зібралися в кавярні, гарно відсвяткували хто каву, хто щось міцніше, Юрко теж пригубив, хоча й небагато. Додому повернувся пізно, трохи під шафе. На порозі зустріла його Мурка. Не міг поглянути їй у очі великі, зелені, ніби все-все розуміє. Мурка подивилась крізь нього, потім голосно і сумно мяукнула й забилась під диван.
Мурко, невпевнено пробурмотів Юрко, не зміг я друзям відмовити Адже вони мене з роботою виручили, друзі ж! Сам не знав виправдовується перед ким: кицею, чи куди більше перед світлою памяттю бабусі.
Наступного дня Мурка знов чекала його, цього разу весело крутилася під ногами, коли переконалась, що з Юрком все гаразд. Поїла з апетитом, цілий вечір ходила слід у слід, а вночі лягла спати біля самого плеча, пригорнулась.
Все ти розумієш, шепотів Юрко, гладячи улюбленицю. Але ти не переживай, я вже дорослий, відповідаю за себе. Людина втрачає контроль лише через оцю біду А я страшенно боюсь цього спадку: знаєш же мою історію
Задумався може, справді краще працю змінити: у них у бригаді випити як свято, щоп’ятниці, і відмовитись одразу підозра. Я ще якось тримаюсь, але вже дивляться скоса. Певно, треба шукати іншу роботу. Змалку мріяв стати далекобійником, тільки прав не вистачає, хто ж дасть молодому фуру?
Якось у пятницю компанія знову зібралася в кафе. Хлопці розвеселились, як завжди, Юрко пив лише мінералку. До них підходила юна офіціантка гарненька, з відкритою усмішкою. Хлопці почали запрошувати її “до столу”, бригадир навіть потяг її за руку. Дівчина злякалась, намагалась вирватись, але дарма трохи випивший бригадир силою не рахувався.
Відпусти її! раптово підвищив голос Юрко. Усі вмить затихли хто сміє суперечити бригадиру! Від несподіванки той послабив хватку, офіціантка вирвалась і відійшла, окинувши Юрка вдячним поглядом.
Погасити конфлікт вийшов власник кавярні кремезний чоловʼяга в білому кухарському халаті. Як тільки його побачили, хлопці поспішили зі словами прощання, залишаючи Юрка з дивними поглядами.
Почекай, хлопче, зупинив його шеф. Хай подихають на свіжому повітрі. А ти, навіщо з ними тримаєшся? Бачив, що не п’єш, воно тобі треба?
Разом працюємо хмикнув плечима Юра. Разом відпочиваємо.
Кинь ти це, буркнув чоловік, я Михайло. Яка з того радість так звані “друзі”? Юлю, доню, зроби нам чаю. І я відпочину, поки клієнтів нема.
Доню? не одразу збагнув Юрко.
Аякже, після навчання мені допомагає, відповів Михайло і, поки вони пили чай з фарфорового чайника, продовжив: Слухай, роботи там більше для тебе нема. А то ще й до чарки звикнеш, а це біда Я бачу, ти хлопець розумний. Маєш водійські права?
Та ще зі школи й в армії рік за кермом ганяв. Мрію про фури, але хто візьме? Категорії замало.
Одразу не візьмуть, погодився Михайло. Але якщо хочеш, сідай поки на мою ГАЗель є поїздки між містами, підучишся, допоможеш мені трохи, а там і до великої машини дійдеш, тільки категорію дотягнути треба буде.
Домовились! засміявся Юрко. Розговорився з Михайлом прямо як з рідним. Ще й донька в нього така привітна! Вже помітив, що вона дивиться на Юрка теж недаремно. Михайло, не пропустив цього, звернувся до Юлі:
Все, доню, дякую за допомогу. Йди додому, Юрко тебе проведе. І зітхнув із теплою посмішкою, бачачи червоні щоки у молодих.
***
Минуло п’ять років. Юрко вів багатотонник засніженою трасою.
До свого міста ще кілометрів тридцять а там чекає дружина Юля, донечка Марічка і старенька Мурка улюблениця всієї сім’ї. На узбіччі побачив чоловіка в тонкій курточці, що щось шукав серед снігів.
“Замерзне,” подумав Юрко й зупинив фуру.
Бригадир? здивовано глянув, коли той сів поруч.
Той глянув каламутними очима:
Ти Було бригадир, нема більше ні команди, ні роботи. Дехто замерз, ще один утонув, інші самі знаєш, пили багато. Залишились ми, що підзаробляємо як можемо, і відкоркував пляшку з дешевою горілкою. Нічого, виживемо якось.
Юрко висадив його на центральній, ще раз із сумом зиркнув у слід. Згадав оту пяницю-бравурність колишніх друзів.
Коли дійшов додому, підняв очі на кухні вікно ще світилось: Юля чекає, може, Оленка знову заскочила поговорити, чи побавити Марічку. Але ж Марічка спить у дитячому ліжечку під фото прабабусі. Донька щоразу розповідає їй свої клопоти, ігри у садочку, події дня. Бабуся не відповідає, але її очі такі ж добрі, як і посмішка.
Мурка сидить на підвіконні, вдивляється в темінь. Побачила Юрка підскочила, хвостиком крутнула й зникла поспішила зустріти господаря.
Я не сам, бабусю, шепоче Юрко вночі до вікон затишної квартири. Всі вдома. Всі разом. І ти тут, з нами. Оце і є мій шлях.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
