Оксана Петрівна складувала у коробку старі світлини, коли натрапила на ту випускну. Сорок років тому вона стояла поруч з Богданом, а він обіймав її за плечі так обережно, наче боявся злякати. На фотокартці вони усміхалися, але Оксана пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Богдан підійшов і попросив знятися разом.
Оксанко, чи можна з тобою? сказав він тоді, червоніючи і не дивлячись у вічі. Так… на пам’ять…
Вона мовчки кивнула, хоче серце калатало так, ніби чули всі в залі. Весь останній рік у школі Богдан провожав її додому, носив портфель, допомагав із математикою. А вона вдавала, що нічого не помічає, що їй байдуже.
Зараз тепер, розбираючи старі речі після смерті чоловіка, Оксана усвідомлювала, скільки втрачено. Андрій прожив із нею тридцять п’ять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх дітей. Та її серце пам’ятало того соромязливого хлопця з випускного.
Мамо, що ти там копошишся? зазирнула у спальню донька Соломія. Може, допомогти?
Та ні, просто світлини перебираю. Ось, дивись, яка я була молода, показала фото Оксана.
Соломія взяла картку, уважно розглянула.
А хто це поруч? Не тато ж…
Однокласник, стисло відповіла мати.
Гарний якийсь. І дивиться на тебе так… закохано, усміхнулася Соломія. У тебе що, роман був?
Оксана відвернулася до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, а в краплинах відбивалися жовті листки калини.
Ніякого роману. Просто дружили, тихо промовила вона.
А потім додала, немов виправдовуючись:
Він у політехнічний коледж пішов, я до університету. Різні дороги.
Соломія знизала плечима, поклала світлину й вийшла. А Оксана лишилася сама зі своїми спогадами.
Після випускного вони бачились лише кілька разів. Богдан приходив до неї, сиділи на кухні, пили чай. Мати Оксани, Ганна Іванівна, явно йому сприяла.
Добрий хлопець, казала вона доньці. Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
Мамо, не видумуй, відмахувалась Оксана. Ми лише друзі.
Друзі, зітхала мати. В твої роки я вже заміж збиралась.
Востаннє Богдан прийшов у серпні, перед навчанням. Оксана якраз готувалася до медичного університету. Підручники з хімії та біології лежали стосами на столі, кімната була завалена конспектами.
Не заважаю? спитав він, зазирнувши у двері.
Заходь, кивнула Оксана, не відриваючись від книги.
Богдан сів навпроти, довго мовчав, потім промовив:
Оксанко, давай одружимось.
У неї перехопило подих. Вона підвела очі, зустрівши його погляд. Богдан сидів рівно, склавши руки на коліна, і видно було, як кожне слово дається йому важко.
Я серйозно, продовжив він. Я тебе дуже… дуже люблю. З пятого класу. І більше нікого не хочу. Ти вступиш до університету, я працюватиму, зароблятиму на хатинку. Зачекаємо, поки закінчиш, а потім… Ну, щоб родина була.
Оксана дивилася на нього й не могла видавити слова. У грудях було гаряче, хотілося кричати «так», кинутись йому на шию. Та щось спиняло. Можливо, страх перед думками людей? Бажання спочатку здобути освіту? А може, просто пітьма перед такою глибиною почуттів?
Богдане, я… почала була вона, але він перебив:
Не відповідай зараз. Подумай. Я зачекаю.
За тиждень Оксана поїхала до Львова вступати. Богдану так і не відповіла. А коли повернулась студенткою, він зустрічався з її однокласницею Маряною Кругляк.
Оксана зітхнула, відклала світлину. Скільки років минуло, а все памятається, як учора. Як Маряна з гордістю показувала заручну перстеньку, як Богдан збентеж
Галина Петровна розбирала старі речі, коли знайшла світлину з випускного вечора сорок минулих років згорнулися у паперовий прямокутник, де вона стояла поруч із Михайлом, чиї руки обіймали її плечі так нерішуче, ніби він боявся розбити кришталевого птаха. Вони усміхалися на папері, але Оксана пам’ятала, як тремтіли її долоні, коли Михайло підійшов і попросив знятися разом: «Оксанко, можна з тобою?» промовив він, червоніючи й дивлячись у підлогу, «Хай лишиться спогад…» Вона мовчки кивнула, відчуваючи, як серце лунає ковальським молотом по ковадлу грудей. Цілий останній рік Михайло провожав її з школи, носив портфель, вчив математику. А вона вдавала, що не бачить цього, що їстийно байдуже.
Зараз, після смерті чоловіка, Оксана усвідомлювала, скільки життя протекло крізь пальці. Василь прожив із нею тридцять п’ять років, був добрим батьком для їхніх двох дітей. Та її серце зберігало образи того сором’язливого юнака.
Мамо, ти роєшся у спогадах? у дверях спальні з’явилася дочка Ярина. Допомогти?
Так, розбираю світлини. Поглянь, яка була молода, Оксана простягла фото.
Ярина взяла картку, пильно розглядаючи:
Хто це поруч? Не тато ж…
Однокласник, відрізала мати.
Гарний. І дивиться так… закохано, посміхнулася Ярина. Роман був?
Оксана відвернулася до вікна. За шибкою шепотів жовтневий дощ, а в краплях відбивалися золоті листи кленів.
Ніякого роману. Просто дружили, прошепотіла вона, потім додала, як виправдовуючись: Він пішов у технікум, я в інститут. Різні стежини.
Ярина знизала плечима, поклала фотографію та вийшла. Оксана лишилася самотня з відлуннями минулого. Після випускного вони бачились лише кілька разів. Михайло приходив до неї, сиділи на кухні, пили чай. Її мати, Ганна Іванівна, очевидно благоволила до нього: «Гарний хлопець, працьовитий і щирий. Дивиться на тебе, як на святу ікону». «Мам, годі вигадувати», відмахувалася вона. «Просто друзі».
Останній раз Михайло завітав у серпні перед навчанням. Оксана готувалася до медичного інституту. Книги з хімії й біології лежали стосами, кімната була засипана конспектами. «Не заважаю?» завітав у двері він. «Заходь», кивнула вона, не відриваючись від сторінки. Михайло сів навпроти, довго мовчав, потім проговорив: «Оксанко, давай одружимось?» Її серце зупинилося. Вона підвела очі, зустрівши його погляд. Він сидів прямо, руки на колінах, кожне слово давалося йому наче вантаж у криницю. «Я серйозно. Люблю тебе дуже… з п’ятого класу. І нікого більше не хочу. Ти вчитимешся, я зароблятиму на хату. Зачекаємо
А світлина посміхалася виснаженим щастям ніколи не промовлених слів, поки її відблиск у вікні зливався з дощами у потік безмовних сліз.
