Давно це було, у години, коли літа ще сміливо квітли, а світ зачиняли тільки вогники. Ще тоді, коли Олена Коваль і Миколай Підгірний прийшли в наш дім, свекруха Миколаївна, як ми її ввічливо кликали вже тягала річні йоки.
Оленко, ви молода красуня, як весна на подвір’ї! сміялася вона, дивлячись на страву, що стояла на столі. Мужик твій, Миколай, селянським духом натято він любить, як вдома запахає А що до жінок, то треба бути не лише красунею, а й гідною господинею!
Олена, яка згадувала лише рідкі слова свій мови, коротко посміхнулася, ставши в кімнаті, і вийшла кухню чистити. Миколай тихо стиснув її руку, знаючи, що це знову почнеться.
Оленко, при вас і дітей побачу, продовжувала Миколаївна, не помічаючи, як Олена сховала тривогу за міцно стиснуті губи. Якби ж це все було так просто!
Через що-тишиву була розірвана тиха молитва. Три роки спроб, три пробивання дверей без результату. Олена кривилася, коли та згадувала про “здоби оточення”. Позаду були тільки схеми, графіки, і ніяких радощів.
Не думай, Миколо! однажди сказала Миколаївна. Хочеться внуків! А час безжалісний, знаю, згадую про свого Миколу, який помер за років сімдесяти Хочеться життя!
Я розумію, мамо, шепотів Миколай, лагідно бурчачи. Але Олена вона знатиме найкраще.
Нічого не міняла ніяка утіха. Як пояснювали в мережі сусідок, Миколаївна боялася хіба що через страх за пустий дім. Щоб не висів між стінами млин з умотаними ватами днями.
Ви не розумієте, тихо сказала Олена, коли Миколай залишився з нею на кухні. Я я прагну цього. Як дитини, як бабусі в селі, як мами, яку я втрачала
Не той час, шепнув він, стискаючи її плечі. Вона хіба може знати сутність цього? Вона лише прагне!
З часом, через двері з жовтою виставкою, все девалося більше. Миколаївна почала бути вдома, вона вчився друкувати на комп’ютері, вирушала на інклюзивні екскурсії для одиночок. А одного дня, коли вже майже за рік минуло без посилок від відомої пані Лариси, вона просто сказала:
Оленко, я знаю, що ти страждаєш. Я мала теж втрачала нещодавно. Мені соромно, але був момент, коли я не могла мати дітей. Тільки мерців три рази. Втратила надію… Але тепер я хіба можу це знати?
Олена мовчала, коли Миколаївна втретє згадувала про це, коли вона була не просто жінкою, а тією, хто була на вершині свого життя, а не людиною, що розділялася на частини.
Мабуть, мені не треба цього, сказала вона. Коли ти ну, знаєш, ми справимося. Як справилися усі.
Розумію, усміхнулася Миколаївна, дивлячись через вікно, де на веранді дрібніли квітки після ночі. Добре, що Я ще в живих, щоб побачити це. Мабуть, це і є нагородою сама по собі.
Потім вони з Оленою довго нічого не казали. Жодних слов, жодної схваленої індивідуальності. Просто мерців простір між ними, наприклад, як той, що відблискував у склі дерева.
Закінчуючи цю історію, я усвідомлюю, що історія любові це не лише про бажання, а й про звук, який людина не може вимовити, та продовжує притримкуватись через біль. Що кожен день це дії, втрачений ритм, але знову стиснуті в узагалі не здорові руки, що це є доказом того, що ми живі.
