«Мамо, не телефонуй мені щодня» — ці слова пройняли моє сердце, як гостра спиця.
— Мам, ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо взагалі дзвонити кожного ранку? — рівним, байдужим голосом відповів мій син. Єдиний. Рідний.
Це застрягло в мені, ніж у ребро. Я йшла тоді сквером із подругою — Ганною Михайлівною. Часто гуляємо разом, ділимся радощами, скаргами, лікарняними історіями. Звичайні розмови двох жінок на пенсії. Раптом їй подзвонили, вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулася сяюча.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У внука перший зубик показався! Старша онука пізніше прорізувала, а цей раніше. Ось після прогулянки зайду до крамниці, куплю тістечко та завітаю до них — відзначимо. Вона сама запросила.
— І ви так довго про це говорили? — запитала я з гіркою ноткою в голосі.
— Та не тільки про зуб. Про життя, про родичів, про дрібниці. Ми з нею майже щодень балакаємо. І з сином теж — він завжди знаходить хвилинку. А з невісткою буває, почнемо про одне, а закінчимо зовсім іншим. Навіть не пригадаю, з чого почали. У нас — як у рідних.
А в мене не так. В мене зовсім не так…
Мій син живе з родиною в тій самій хаті, яку я йому залишила, переїхавши до села, де колись мешкав мій чоловік. Працює, дружина у декреті з маленькою. Жодних сварок між нами не було — усе тихо, чемно. Але й тепла не було. А коли я намагаюся його знайти — натикаюся на глуху стіну.
— Мам, усе як завжди. Працював, їв, спав. Дружина вдома, все гаразд. Навіщо телефонувати щодня? — ось і весь розмов.
Я не дзвоню їм зранку до ночі. Не лізу. Просто хочу знати, як справи. Як росте онука. Як здоров’я. Але якщо дзвоню — син або скидає: «Зайнятий», або відповідає сухо, з досадою. А якщо додзвонюся до невістки — лише «так», «ні» та «усе добре». Ні душі, ні тепла.
Іду з подругою — вона купить тістечко, піде до невістки в гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли в моєї онучки перший зуб прорізався. Дізналася потім, від сторонніх. Мені не сказали. Мене не кликали. Мої натяки на візит — ігнорують. Ніби не чують. Не розуміють. Або вдають, що не розуміють.
Одного разу я наважилася. Зібралася, спекла яблучний пиріг, вдягла найкращу спідницю і пішла без попередження. Невістка відчинила двері зі здивованим обличчям. Пиріг з’їли, так… але в повітрі стояла напруга. Ніби я прийшла не до рідних, а до малознайомих людей. Потім син підійшов і тихо, майже вибачаючись, промовив:
— Мамо, будь ласка, наступного разу попередь, перш ніж приходити.
Попереджати? До власної хати? До сина? До онуки? До родини, заради якої я себе не жаліла? Відмовляла собі у всьому, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.
Два місяці я телефонувала, щоб домовитися про зустріч із онукою. Завжди знаходилась причина: «захворіли», «незручно», «не вчасно». А потім виявилося, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онукою не спілкуються. Але їхня донька, моя невістка, не сумує за ними. Я зрозуміла: вона така сама холодна. А син? Мій син став таким, як вона. Відстороненим.
— Мам, ти завжди скаржишся. Тобі все не так. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — от з ними й базлай. Я після твоїх дзвінків на роботу зібратися не можу. Та й взагалі — про що щодня говорити? — якось випалив він. Без сорому. Без співчуття.
І от я сижу тепер у своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без тістечка й без онуки. Знаю: якщо щось трапиться — він навіть не дізнається. Хіба що хтось із знайомих подумає йому подзвонити. Моя подруга живе життям своїх дітей та онуків, а я — спогадами про те, як колись у мене був син, що кликав мене «мамо» з любов’ю… а тепер просто прохає не телефонувати.
Отак і живу. Мовчки. І з болем.
*Якби я знала раніше — не віддавала б усього себе одній людині. Бо коли віддаси все, а потім станеш непотрібною — залишається лише пустота.*
