– Куди це ти такий гарний? – поцікавився сусід, побачивши Тараса у вишиванці та нових штанях.
– До сина на випускний, – відповів той.
– Оце так! Чужі діти ростуть як на дріжджах…
– Свої теж, – усміхнувся Тарас.
– Та ну… Значить, скоро з аліментів визволишся?
Тарас так глянув на сусіда, що тому аж мурашки побігли:
– До чого тут це?
– Як до чого? Не набридло гроші колишній віддавати?
– Не набридло, – кинув Тарас і, залишивши сусіда в розгубленості, пішов собі.
Поступово йому знову стало легше. Нахлинули спогади…
***
Того дня, коли його життя різко змінилося, Тарас був у повній апатії.
Здавалося б: вільна людина, заробляє краще за багатьох, живе в гарній квартирі, уваги жінок не позбавлений, на роботі все чудово, бізнес квітне. То чому ж йому так кепсько? Ніщо не радує. Нічого не хочеться. Усе байдуже.
Вийшовши з офісу, Тарас зрозумів, що ось-ось почнеться дощ. Небо затягнулося хмарами, піднявся сильний вітер.
Він викликав таксі – не вистачало ще промокнути.
Машина, як на зло, була в сервісі, а парасольки в Тараса відроддя не було.
Плюхнувся на заднє сидіння і провалився у внутрішню порожнечу.
Водій щось базікав, намагаючись вразити явно заможного клієнта, по радію грала якась сумна пісня…
Тарас не любив таку музику…
Аж раптом почув слова, які миттєво повернули його до реальності.
Я жив тоді бездумно і безтурботно,
Шальна кров грала, як вино.
Її любов здавалася безкінечною,
А я не думав вже про інше.
Але день за днем я марно все губив,
Робив їй більше, більше болю,
І втратив любов її святу,
В ті дні, коли вона була моя…
Всередині занило… Біль розлилася по всьому тілу, і Тарас раптом усвідомив її джерело.
Оля…
Оленька…
Олександра…
Так він її називав у різні періоди життя.
Їхній шкільний роман закінчився шлюбом. Ніхто не вірив, що красуня Оля Шевченко стане дружиною відомого всій школі пустуна Тараса Коваленка.
А він вірив. Знав, що так буде. Без неї він не зміг би жити…
Заради неї вчився, заради неї пробивався в житті, заради неї став тим, ким є.
А вона…
Вона завжди була поруч. Любила. Піклувалася. Надихала.
Народила двох синів.
Завжди лагідна, уважна, гарна.
Ні слова докору, ні однієї скарги.
Їй усього вистачало.
І в якийсь момент Тарас вирішив, що так буде завжди. Що це – неминучість. Що вона ніколи й нікуди від нього не денеться. Все зрозуміє, все пробачить. Буде поряд, що б не сталося.
І Тараса понесло. З’явилися гроші, а з ними – друзі, дівчата, корпоративи до світанку…
Оля мовчала. Ні про що не питала. Приймала як належне…
Ростила синів…
Він не виправдовувався, не просив вибачення, не допомагав.
Забезпечував.
Вважав, що цього достатньо, щоб вона була щаслива.
Помилявся.
Одного гарного дня все закінчилося фразою дружини:
– Тарасе, я більше не кохаю тебе.
– Та годі тобі! – збентежився він, – ти просто втомилася. Давай вечеряти…
Вона поставила тарілки на стіл і твердо сказала:
– Ти не зрозумів. Нам треба розлучитися. Я більше не можу і не хочу бути з тобою.
– А про дітей подумала?! – вигукнув Тарас і сам здригнувся від банальності сказаного.
– Звісно. Вони мають жити в любові… а не у шлюбі…
– Ну і йди до біса! – гаркнув Тарас, схопив куртку і вийшов із дому.
Три дні не з’являвся. Думав. Сподівався, що вона почне його шукати, дзвонити.
Оля мовчала.
Він приїхав додому і в передпокої побачив сумки з її речами. Її і дітей…
– Що це ти робиш? – спитав він.
– Речі збираю, – спокійно відповіла Оля.
– Навіщо?
Вона здивовано на нього подивилася.
– Годі це, – Тарас скривився, – не треба… Я сам піду…
І пішов.
Все лишив дружині і синам.
У його картині світу інакше бути не могло.
Після розлучення Олександра кілька років була сама. Він точно це знав. Тому приїжджав, коли спадало на думку, привозив подарунки дітям, вимагав поваги. Вважав, що має на це право.
А потім Олександра несподівано вийшла заміж.
Тарас був у лютості. Як вона посміла?! Вона! Мати його дітей! Та вона повинна йому ноги цілувати, що він їй усе лишив, такі аліменти ще й платить!
І він став методично отруювати життя колишній дружині.
Особливо коли напивався.
Так, таке з ним стало траплятися частіше.
Дзвонив, писав образливі смс…
Навіть погрожував…
Оля не реагувала. Просто одного дня заблокувала його у соцмережах і телефоні.
Тоді він став підстерігати її на вулиці…
Протверезившись, Тарас завжди лаяв себе за те, що знову не втримавКоли ж вона вперше посміхнулася йому так, як колись, він зрозумів – життя подарувало йому другий шанс, і цикл болю нарешті розірвався.
