— Куди це ти такий виряджений? — запитав сусід, побачивши Богдана у строгому костюмі та з краваткою.
— До сина на випускний, — відповів той.
— Оце так! Як швидко ростуть чужі діти…
— Свої теж, — усміхнувся Богдан.
— Та ну… Отже, скоро звільнишся від аліментів?
Богдан так глянув на сусіда, що тому аж мурашки побігли:
— До чого тут це?
— Як до чого? Не набридло гроші колишній віддавати?
— Не набридло, — кинув Богдан і, залишивши сусіда в розгубленості, пішов геть.
Поступово добрий настрій повернувся. Нахлинули спогади…
***
Того дня, коли його життя різко змінилося, Богдан перебував у повній апатії.
Здавалося б: вільна людина, заробляє більше за багатьох, живе у прекрасній квартирі, увагою жінок не обділений, у справі — все гаразд. То чому ж йому так погано? Ніщо не радує. Нічого не хочеться. Все байдуже.
Виходячи з офісу, Богдан зрозумів, що ось-ось почнеться дощ. Небо затягнулося хмарами, піднявся сильний вітер.
Він викликав таксі: не вистачало ще й промокнути.
Машина, як на зло, була в сервісі, а парасольки в Богдана відродження не було.
Впав на заднє сидіння й провалився у внутрішню порожнечу.
Водій щось говорив, намагаючись вразити явно заможного клієнта, по радіо лунала якась сумна пісня…
Богдан не любив таку музику…
Аж раптом почув слова, які миттєво повернули його до реальності.
Я жив колись бездумно й безтурботно,
Шальна кров грала, мов молоде вино.
Її любов здавалася безмежною,
І я не думав, що буде інакше.
Але день у день, марнуючи даремно,
Я робив їй болячі все глибші,
І втратив я любов її священну
У дні, коли вона була моєю…
Всередині все занило… Біль розлилася тілом, і Богдан раптом усвідомив її джерело.
Оля…
Олечка…
Ольга…
Так він називав її у різні періоди життя.
Їхній шкільний роман закінчився шлюбом. Ніхто не вірив, що красуня Ольга Шевченко стане дружиною відомого у всій школі хулігана Богдана Коваленка.
А він вірив. Знав, що так буде. Бо без неї він не зміг би жити…
Заради неї він навчався, пробивався у житті, став тим, ким є.
А вона…
Вона завжди була поряд. Любила. Піклувалася. Надихала.
Народила двох синів.
Завжди спокійна, уважна, прекрасна.
Ані слова докору, ані скарги.
Їй усього вистачало.
І в якийсь момент Богдан вирішив, що так буде завжди. Що це — даність. Що вона ніколи й нікуди від нього не піде. Усе зрозуміє, усе пробачить. Буде поруч, що б не сталося.
І Богдана понесло. З’явилися гроші, а з ними друзі, дівчата, корпоративи до ранку…
Оля мовчала. Ні про що не питала. Приймала як належне…
Розводила синів…
Він не виправдовувався, не просив вибачення, не допомагав.
Забезпечував.
Вважав, що цього достатньо, щоб вона була задоволена та щаслива.
Помилявся.
Одного прекрасного дня все закінчилося фразою дружини:
— Богдане, я більше тебе не люблю.
— Та годі тобі! — збентежився він, — ти просто втомилася. Давай вечеряти…
Вона поставила тарілки на стіл. І рішуче сказала:
— Ти не зрозумів. Ми маємо розлучитися. Я більше не можу і не хочу бути з тобою.
— А про дітей ти подумала?! — скрикнув Богдан і сам здригнувся від банальності сказаного.
— Звичайно. Вони мають жити в любові… а не у шлюбі…
— Ну і йди до біса! — гаркнув Богдан, схопив куртку і вийшов з дому.
Три дні не з’являвся. Думав. Сподівався, що вона почне шукати його, телефонувати.
Оля мовчала.
Він приїхав додому й у передпокої побачив сумки з її речами. Її та дітей…
— Ти що робиш? — запитав він.
— Речі збираю, — спокійно відповіла Оля.
— Навіщо?
Вона здивовано глянула на нього.
— Зупинись, — Богдан скривився, — не треба… Я сам піду…
І пішов.
Усе залишив дружині та синам.
У його картині світу інакше бути не могло.
Після розлучення Ольга кілька років була сама. Він точно це знав. Тому приїжджав, коли хотів, привозив подарунки дітям, вимагав поваги. Вважав, що має на це право.
А потім Ольга несподівано вийшла заміж.
Богдан лютився. Як вона насмілилась?! Вона! Мати його дітей! Так вона повинна цілувати йому ноги за те, що він усе їй залишив, такі аліменти платить, окрім цього ще й допомагає!
І він почав методично отруювати життя колишній дружині.
Особливо, коли напивався.
Так, таке з ним стало траплятися часто.
Дзвонив, писав образи у повідомленнях…
Навіть погрожував…
Оля не реагировала. Просто в якийсь момент заблокувала його у соцмережах і телефоні.
Тоді він почав підстерігати її на вулиці…
Протверезившись, Богдан завжди лаяв себе за те, що зновуВін тихо поцілував сина в голову, глянув на Олю, і в його очах засвітилася тиха вдячність за все, що вона йому дала, навіть коли його самого вже нічого не варто було.
