В нашому під’їзді живе одна панночка. Ну як, панночка? Та ще нахаба, яка у всіх все випрошує, прикриваючись дітьми.
Діло в тому, що ця Інна вже шосту дитину чекає. І замість того, щоб знайти роботу, або хоча б знайти якогось хорошого чоловіка, щоб допомагав, вона ходить по сусідах та випрошує допомогу.
І саме випрошує, а не прохає. Вона ходить по всіх квартирах, а якщо не пускають, то просто стоїть на майданчику, очікуючи, коли хтось буде йти. А там вже починається.
Знаєте, раніше я чесно допомагала та не шкодувала сильно грошей. То продуктів куплю, то одяг якийсь віддам для дівчаток її. То, бувало, навіть іграшок приносила.
Всі сусіди допомагали, адже не могли залишити жінку в біді. Важко, все таки, прокормити стільки дітей. Проте в мене завжди поставало таке запитання: “Якщо не можеш прокормити, то для чого народжувати стільки дітей? Щоб вони в злиднях і голоді жили? Чи захищатись підчас любощів це не для неї?”
Ну логічне ж запитання. Діти – це дорого. А якщо ще й хочеться для своїх чад всього найкращого, хорошого рівня життя і відсутності турбот про добробут родини, то це ще й ДУЖЕ дорого. Тим більше, п’ятеро, майже шестеро. Дешевше вже в аптеку за контрацепцією сходити, раз на те пішло.
Я перестала допомагати Інні після того, як вона, зустрівши мене, заявила:
– Слухай, нам вже набридли вареники. Ти там або купуй щось цікавіше, або краще взагалі грошима давай. Якщо наступного разу знову ті кляті вареники принесеш, то сама їх будеш їсти. Зрозуміла?
Я, чесно, була в шоці від такого. Всякого могла очікувати, але такої нахабності та невихованості точно ні.
– Слухай, Інна. А ти часом не забулась? Бачу що так. Тому більше ти від мене нічого не отримаєш. Забудь де я живу, мій номер і як мене звати. Від сьогодні мої двері для тебе завжди замкнені. – Посміхнувшись сказала я.
– Що?! Та як ти смієш?! Тобі для мене грошей шкода?! Та я мати п’ятьох дітей! Скоро шостий народиться! І ти смієш так зі мною чинити?! Он донька твоя завжди в гарному стильному одязі! З новеньким телефончиком! А я ні роботи не маю, ні мужика, щоб забезпечував! Як ти смієш?!
– Ну, це не мої проблеми, що ти не маєш роботи, чи якогось чоловіка. Ти сама народила цих дітей. Тобі допомагали всім, чим могли. А ти виявляєш таке нахабство. Мама тебе, певно, ніколи не виховувала, раз в неї така донька.
Я підійшла до неї, глянула прямо в очі та сказала:
– Твої діти – лише твоя відповідальність. А ще відповідальність тих твоїх кавалерів, які зробили тобі цих дітей. От до них і бігай по допомогу. Зрозуміла?
З тих пір я не розмовляю з цією Інною. Мені вона огидна. Давно. Особливо після того, як ми з нею посварились, вона намагалась “звалити” мого чоловіка. При мені. Та він тільки скривився і відмахнувся, назвавши Інну ненормальною.
Нещодавно я ще й з сусідкою зверху поговорила. Вона літня пані, яка добре знає Інну ще з дитинства.
– Ох… Інна… Інна з юності такою була. Як тільки підросла, так одразу завагітніла. Десь в шістнадцять, якщо добре пам’ятаю. З тим хлопцем вони одружились. Хороший був, роботящий. І Інну кохав. Все для неї робив. Але їй було мало. Не тільки грошей, а й чоловіка. Тож вона пішла гуляти. І нагуляла ще дитину. Тільки от той її чоловік дізнався про це і на розлучення подав. А дитину забрав собі. Тому, по-факту, в неї буде вже сьома дитина, а не шоста. Хоча про першу доньку вона не згадує.
– Господи! Як так?
– Ось така вона. Та ти не думай, що вона погано живе. Вона хороші гроші на дітей отримує, так ще й як мати одиначка і мати героїня. А ці її похожденьки та вимагання в сусідів, це вже стиль життя. Вона з дітьми може на ті гроші спокійно жити. Не шокувати, але нормальне життя гарантоване.
– А на роботу вона хоч колись ходила?
– Ая! Ти що? Вона ні дня в своєму житті не працювала! Сказала, що це не для неї. От і народжувала, щоб хоч якось жити. Я їй колись знайшла хорошу роботу в буфеті неподалік. Але Інна сказала, що працювати посудомийкою, або кухаркою для неї принизливо.
– Вона без освіти хоче щось більше? Хоча і на таку роботу, скоріше, візьмуть людину розумну. А в ній розумом не сильно й пахне.
– Не хочеться погоджуватись, але це правда. Розум в неї є лише на випрошування. Вже, он, в сусіда нашого випросила, щоб жити в нього на фазенді в селі. Вона невелика, в нього там господарка є. Але щось мені підказує, що тим будуть займатись діти, а не вона.
– Це жах… Мені неймовірно шкода дітей…
– І мені, доню. І мені.
