Снігова буря лютувала несамовито. Дороги замело так, що йти чи їхати неможливо. Під’їзд зачинений наглухо – триметрові сугроби не дають навіть спробувати відкопати двері. Місто ж не північне, будинки не розраховані на такі вибрики природи. Одне слово – справжня катастрофа.
А тієї ночі в Олени вмирав батько.
Інсульт. Ні «швидкої», ні рятувальників – нікого, хто міг би допомогти. Лише вона, молодий лікар-невролог, та скромний домашній запас ліків і інструментів.
Тато впав на кухні, ставлячи чайник на плиту. Олена не бачила, як це сталося, але інсульт – то навіть першокурсник розпізнає. Їй було легко визначити апоплексію й зрозуміти: без лікарні батько до ранку не дотягне.
Вона телефонувала всім, до кого могла додзвонитися, навіть у поліцію. Відповідь була одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас приїдуть наші співробітники».
Допомоги не буде, це було ясно. Але вона б не пробачила собі, якби не спробувала все. Довго й болісно тягла батька на ліжко, а він лише стогнав, повністю паралізований. Антикоагулянти – не можна. Тож аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, проти набряку мозку. Тиск – низький, отже, бісопролол не потрібен.
Залишалося лише чекати. Олена діяла, як автомат. За інструкціями, за підручником. Без емоцій – лише порожнеча всередині.
Раптом зникло світло. У квартирі стало темно й якось тісно, наче меблі розбухли в півтора рази, а повітря згустилося до в’язкості сиропу. Батько дихав хрипко, але рівно. Без стогін – уже добре. А сама Олена, здавалося, перестала дихати взагалі.
— Швидше б ранок, — прошепотіла вона, просто щоб почути власний голос, переконатися, що ще жива.
І саме в цю мить у двері грюкнули.
Олена одночасно злякалася й зраділа. Допомога! Більше стукати нікому. Вона метнулася до дверей, вдарившись об усі кути на шляху. Знайшла замок, відчинила. У вічі вдарив яскравий білий промінь ліхтаря.
— Привіт, — почувся з того боку сліпучого світла чоловічий голос. Огидно знайомий.
Це був сусід. Мерзенний тип на ім’я Тарас, який страждав на дитячий інфантилізм. Вона його терпіти не могла. Сорокарічний чоловік поводився, як підліток, якого випустили з-під батьківського нагляду. Він міг місяцями ходити нестриженим, як дикун, потім виголити ірокеза й пофарбувати волосся в яскраво-зелений, міг вчепитися в бійку з дільничним, міг робити сотні дурниць. Він міг ніде не працювати. І при цьому – жити.
Для неї, яка провела дитинство та юність за конспектами й малюнками кісток, кишок і черепів, його спосіб життя був образливим. Такі, як він, не повинні існувати в нормальному суспільстві.
Олена хотіла захлопнути двері, але Тарас безцеремонно вставив ногу в проріз. Нахабство, що межувало зі злочином.
— У вас усе гаразд? — запитав він.
— Забери ногу, — різко сказала вона.
Вона його боялася, і кожен раз, коли їхні шляхи хоч трохи перетинались, вона одразу ж відштовхувалася від нього.
— Гаразд, — він справді забрав ногу й опустив ліхтар. — Просто подумав, може, вам допомога потрібна.
— Не від вас.
— Тобто все ж таки потрібна, — проявив проникливість Тарас. — Водою запаслись? Є у вас вода?
— Боже, та в чайнику! А ні – так із крану наберу! — обурилася вона й знову спробувала закрити двері.
Нахаба! Але цього разу Тарас не вставив ногу. Він поставив на поріг п’ятилітрову пляшку води. А потім пішов у свою квартиру. Яка — через стіну. Через стіну, що не захищала від його п’яних криків, від гитарних «майстеркласів» і невдалих експериментів з губною гармонікою.
— Огидний тип, — буркнула Олена.
А потім задумалась. І прокралася на кухню. Так і є: крани завили хором порожніх труб. П’ятилітровка залишилася стояти на кордоні між її квартирою й зовнішнім світом.
А потім Тарас приніс пачку батарейок і ліхтарик. Про що вона, лікарка, взагалі не подумала. Хоча саме їй варто було стати рятівницею хоча б у межах під’їзду.
— Мені хочеться послати вас до біса, — зізналася Олена, коли Тарас передав їй заряджений ліхтар.
— Сміливо, — пожав плечима Тарас. — Скажіть лише: як ваш батько?
— А ви з ним пили, чи що? Вам яка справа?
— Не пив. З ним. Як він? — прямо запитав Тарас.
— Інсульт… — вирвалося в Олени. — Потрібна «швидка»…
Тарас різко розвернувся на каблуках своїх пошльованих шльопанців і зник за своїми пошкрябаними дверима. Олена залишилася одна. З вмираючим батьком. З п’ятилітровою пляшкою води та ліхтариком.
— Він огидний, тату. Серйозно, огидний. Двіровий пияк – ти сам би їх повиловлював на цілий полк…
Ліхтарик, між іншим, став справжнім благом. Вона змогла визначити тиск уВона притиснула ліхтарик до грудей, дивлячись, як Тарас зникає в сніговій заметілі, і зрозуміла, що іноді рятівник приходить у найнесподіванішій подобі.
