Снігова заметіль розігралася на всій потуж. Дороги замело — ні пішки, ні на транспорті. Двері під’їзду не відчинити: завалені снігом на три метри, навіть відкопувати марно. Місто не північне, будинки не розраховані на таку розгуляну стихію. Справжнє лихо, без жартів.
І цієї ночі в Олени помирав батько.
Інсульт. Ні «швидкої», ні рятувальників, щоб допомогти. Лише вона, молодий лікар-невролог, та домашній запас ліків і інструментів.
Батько впав у кухні, ставлячи чайник на плиту. Олена не бачила, як сталося, але визначити інсульт — завдання для першокурсника. Їй не складно було впізнати апоплексію і зрозуміти: без лікарні батько до ранку не дотягне.
Вона дзвонила всім, до кого могла дотягнутися, навіть у поліцію. Відповідь була одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас приїде допомога».
Ніхто не прийде, це було ясно. Але вона б не пробачила собі, якби не спробувала все. Довго і з мукою тягнула батька на ліжко, а він лише стогнав, повністю паралізований. Антикоагулянти не можна. Тож аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, від набряку мозку. Виміряла тиск: низький. Отже, бісопролол не потрібен.
Залишалося тільки чекати. Олена діяла, як автомат. За інструкцією, за підручником. Ніяких емоцій — лише пустота всередині.
А потім ще й світло зникло. У квартирі стало темно і наче тісно. Ніби меблі розбухли впіве, а повітря згустилося до в’язкості сиропу. Звуки стали різкими, голоснішими. Батько дихав. Хрипко, але рівно. Без стогонів — вже добре. Сама ж Олена, здавалося, взагалі не дихала.
— Хоч би швидше ранок… — прошепотіла вона, щоб почути власний голос, переконатися, що ще жива.
І саме в цю мить у двері грюкнули.
Олена одночасно злякалася і зраділа. Допомога прийшла — більше стукати нікому! Кинулася до дверей, обідрала всі кути по дорозі. Знайшла замок, відкрила. У очі вдарив яскравий світло ліхтаря.
— Привіт, — почувся з того боку осліплюючого променя чоловічий голос, огидно знайомий.
Це був просто сусід. Огидний тип на ім’я Василь, хронічний інфантил. Вона його не переносила. Сорокарічний чоловік поводився, як п’ятнадцятирічний підліток, якого батьки випустили з-під контролю. Він міг місяцями не стригтися, потім зробити ірокез і пофарбувати волосся в яскраво-зелений, міг посваритися з дільничним, вчинити сотні дурниць. Ніде не працював. І при цьому — жив.
Для неї, яка провела дитинство і юність у конспектах та замальовках кісток і органів, його існування було образами. Такі, як він, не мають права бути частиною нормального суспільства.
Олена хотіла захлопнути двері, але Василь безцеремонно вставив ногу. Нахабство й вторгнення на межі злочину.
— У вас усе гаразд? — запитав він.
— Забери ногу, — різко сказала вона.
Боялася його і кожного разу, коли вони стикалися, відбігала подалі.
— Гаразд, — він справді забрав ногу, заодно опустивши ліхтар. — Просто подумав, можливо, вам допомога потрібна.
— Не від вас.
— Тобто все ж таки потрібна, — проявив проникливість Василь. — Води в вас вистачає?
— Боже, так у чайнику! А ні — так з крана наберемо! — обурилася вона і знову спробувала закрити двері.
Нахаба! Але цього разу Василь не ліз. Зате вставив на поріг п’ятилітрову баклажку з водою. Потім пішов у свою квартиру. Через стіну. Через стіну, яка не захищала від його п’яних криків, спотворених акордів гітари та невдалих експериментів з гармонікою.
— Ненажера, — буркнула Олена.
А потім задумалася. Пройшла на кухню. Так і є: крани захрипіли, труби пусті. П’ятилітровка залишилася стояти на межі її квартири й зовнішнього світу.
А потім Василь приніс пачку батарейок і ліхтарик. Про що вона, лікарка, взагалі не подумала.
— Хочеться відправити вас до біса, — зізналася Олена, коли він передав їй заряджений ліхтар.
— Відправляйте, — пожав плечима Василь. — Скажіть тільки: як ваш батько?
— Ви з ним пили чи що? Вам яка справа?
— Не пив. З ним. Як він? — прямо запитав Василь.
— Інсульт… — вирвалося в Олени. — «Швидка» потрібна…
Василь різко розвернувся на підборах стоптаних шльопанців і зник за дверима. Олена залишилася сама. З помираючим батьком. З баклажкою води й ліхтариком.
— Він ненажера, тату. Серйозно. Двіровий алкаш — ти сам їх за свій вік повиловлював…
Ліхтарик, до речі, виявився справжнім благом. Вона змогла визначити батькові тиск, знайти серед запасів пляшку з глюкозою, налагодити крапельницю. Спробувала поставити чайник — не вийшло! Навіть газ закрили!
Хотілося плакати. Вона, дипломований невролог, не може врятувати найріднішу людину. І все через сніг? Нащо тоді роки навчання, інтернатуриІ коли вранці до палати увійшов лікар із звісткою, що батько стабільний, Олена вперше за цю довгу ніч усміхнулася.
