— Барбоску, ході сюди швидше! — Вискочивши з авто, Іван кинувся до пса, що лежав біля дороги.
Але Барбоска не підвівся, не замахав хвостом… Івана пройняло жахливе усвідомлення: пес помер. «Що я тепер скажу мамі?» — думав він, схилившись над тілом улюбленця, й непрохані сльози котилися на його сиву морду.
***
Старий пес Олени Петрівни з першої зустрічі не взлюбив її невістку Маріанну. Він гарчав, коли вона проходила повз, і б’яв хвостом по дошках ґанку. Маріанна його боялася і тихо ненавиділа.
— Оце чудовисько марне… Якби моя воля, давно б його на сон вічний відправили! — шипіла вона.
— Марусю, ну годі тобі! Може, йому твій парфум не до вподоби, а може, каблуки дзвонять? Він уже старий, а старі пси, як і люди, бувають звичайні, — заспокоював дружину Іван.
А Олена Петрівна лиш мовчки хмурилася: от ще. Якби ця витонченості знала, ким справді був Барбоска! Він приніс у їхнє життя більше добра, ніж ця марнославка.
***
Олена Петрівна завжди уникала втручатися в життя сина. Навіть коли він познайомив її з Маріанною, нічого не сказала. Хоча серцем відчувала – щось не так. У дівчині була натягнутість, немов за усмішкою ховалася холодність. Та коли Іван запитав:
— Мамо, ну як тобі Марійка? Красуня ж?
Олена Петрівна відповіла:
— Ти для себе дружину обираєш… Головне, щоб тобі з нею добре було. А я вас можу тільки благословити… — Тісно обняла сина і поцілувала в чоло.
Після весілля молоді оселилися в квартирі Маріанни, що дісталася їй у спадок. Тепер Іван рідко навідувався до матері в село, хоча сумував. Маріанна не любила там бувати – їй більше до душі були міські розваги, а сваритися Іван не хотів. Але того літа дружина несподівано захопилася ідеєю «сільського туризму».
— Читала, що справжній відпочинок – це природа, свіже повітря! А ще це модно! Але закордонні курорти – це ж нереальні гроші… Тому я згадала про ваше село, — пояснювала вона, збираючи валізи.
Іван зрадів – він давно не бачив рідний дім, і якщо заради цього треба стати «еко-туристом», то він готовий. Працювати можна віддалено, тож за кілька днів вони вже були на місці.
Олена Петрівна зустріла їх радісно.
— Ось ви й приїхали! Хоча б трохи справжнього відпочинку, а не ці ваші закордонні курорти.
— Ну, це трохи не те саме… — протягнула Маріанна. — До речі, а у вас тут є тваринки? Справжнє занурення в сільське життя передбачає контакт з природою.
Свекруха не зовсім зрозуміла, про яке «занурення» йдеться, але відповіла:
— Та є Барбоска та півтора десятка курей. Була ще коза, та вмерла минулого року.
Маріанна з огидою глянула на старого пса, що грівся на сонечку біля хати, й скривилася.
— Я мала на увазі корисних тварин, а не цього собачого діда. Чесно кажучи, я навіть дивуюсь, що він ще живий.
— Зате у мене великий город, — поспішно додала Олена Петрівна. — Отам справжнє занурення!
— Мам, завтра й почнемо, — підхопив Іван. — Дров нарубаю, тин поправлю, що скажеш. А зараз – час відпочивати.
Підхопивши валізи, він заніс речі в хату. Маріанна йшла за ним, провалюючись підборами в землю й лаючись під ніс. Коли вона піднялася на ґанок, Барбоска підвів голову й глухо гаркнув. Маріанна аж підскочила й сховалася за чоловіка. Іван потрохи пошкрябав пса за вухом.
— Не ображайся, друже. Вона, може, і не зі зла…
Барбоска замахав хвостом, радіючи господареві, якого знав ще змалечку.
***
Вранці Олена Петрівна повела невістку «знайомитися з господарством».
— Оце курник, там яблуні, смородина… А ось і город. Його давно час полоти.
З городом у Маріанни не склалося: всі рослини виглядали однаковими.
— Ось дивись: це морква, а це осот лізе. Виривай його! — пояснювала свекруха. — Невже ти ніколи не бачила бур’янів?
— Осоти бачила, а вашу садову ботаніку – ні! Я вам не агроном! — сердилася Маріанна.
Вона корчилася, пітніла, ламала нігті. Через годину її спина занила так, що вона оголосила:
— Годі! Це вже не відпочинок, а каторга!
— А я хотіла тебе ще з курчатами познайомити… — зітхнула Олена Петрівна.
Маріанна здригнулася.
— Наступного разу!
Ледь розгинаючись, вона попрямувала до хати, але на ґанку лежав ненависний Барбоска. Він озирнувся на неї й демонстративно щерІван вирішив залишитися в селі назавжди, знаючи, що його місце – поруч із матір’ю та пам’яттю про Барбоську, а не в місті з людиною, яка так і не зрозуміла, що справжнє щастя – це не витончені манери, а вірність і тепло рідного дому.
