**Щенок**
Шурик із мамою жили удвох. Батько в Шурика, звісно, був, тільки не потрібен він йому. Про батька хлопчик поки що не питав. У школі діти рахують, у кого крутіші батьки, а в садочку важливіші питання іграшок, ніж наявність чи відсутність тата.
Надія вирішила — краще Шурикові не знати, що закохалася вона без пам’яті у його майбутнього батька, а коли сказала про вагітність, він і повідомив, що одружений. Проблеми з дружиною є, але піти від неї не може, бо її батько — його начальник. У разі чого лишиться без штанів, а такий Надії навряд чи потрібен. Радив позбутися дитини, поки не пізно, бо аліментів вона не отримає. А якщо вирішить діяти — то їй же гірше буде…
Вона не нав’язувалася, зникла з його життя і виховувала Шурика сама. Хлопчик виріс хорошим — і цього їй було досить.
Надія працювала вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Шурик ходив до садка. І ніхто їм був не потрібен.
Після Нового року до школи прийшов новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки з педагогічного колективу, а їх була більшість, одразу почали до нього пильнуватися і залицятися. Лише Надія не дивилася в його бік, не сміялася з його жартів. Можливо, тому він звернув увагу саме на неї.
Одного разу, коли вона вийшла зі школи, біля неї зупинився позашляховик. З авто вийшов фізрук і широко відчинив двері з пасажирського боку.
— Прошу, — усміхнувся він і кивнув на сидіння.
— Мені ж недалеко, — збентежено сказала Надія.
— Сідайте. На машині таки краще, ніж пішки, навіть якщо й близько, — логічно зауважив він.
Надія пом’ялася, але зійшла в авто. Фізрук зачинив двері, сів за кермо і запитав адресу.
— Я не знаю. Тільки номер садочка. — Надія соромливо опустила очі.
— Якого садочка? — Нерозуміюче подивився він.
— Садочка, куди ходить мій син, — пояснила Надія.
— У тебе є син? Великий? — чомусь одразу перейшов на «ти» фізрук.
— Шурик. Йому п’ять, — відповіла вона і схопилася за ручку двері. — Я краще піду.
— Постривай. Підвезу. — Він повернув ключ запалювання.
Надія зачинила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її за Шуриком. Усе одно нічого між ними не буде. Нащо чоловікові жінка «з причепом», коли навколо повно вільних і без дітей?
— Ну, якщо ви не поспішаєте… — зітхнула Надія.
— Не спішу. Мене ніхто не чекає. Нема в мене ні дружини, ні дітей, — одразу виклав він, звільняючи Надію від зайвих питань.
— А чому так? Характер жахливий? Жінки не витримують? Чи образила якась так, що ви боїтеся серйозних стосунків? — спитала Надія.
— Яка ж ти колюча. Не очікував. А з виду тихоня. Усе було: і кохання, і образи. Та до весілля не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А характер… Так ідеальних людей нема, шановна Надіє Андріївно. У тебе теж вигляд оманливий.
— Шкодуєте, що вирішили мене підвезти? Ой, поверніть у цей двір, — поспішно попросила вона.
Авто зупинилося біля воріт садочка.
— Я почекаю, — сказав фізрук, коли Надія вийшла.
Вона затрималася біля машини.
— Не варто. Ми живемо зовсім поруч. Не хочу, щоб син потім ставив питання. Ви розумієте, Микито Сергійовичу? — Надія строго, як на незрозумілого першокласника, подивилася на нього. — Не чекайте нас.
Вона пішла до садочка, а Микола Сергійович Суханов кілька хвилин сидів у машині, задумавшись. Потім завів двигун і поїхав. Коли через десять хвилин Надія вийшла із сином за руку, вона з полегшенням і трохи розчаровано зітхнула. Усе зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну і добре. «Нам із Шуриком він теж не потрібен», — подумала вона.
Але наступного дня Микола знову чекав її біля школи.
— Знаю, подумала, що я втік, дізнавшись про сина. А ось і ні. Сідай. До садочка? — буденно запитав він.
Надія усміхнулася і кивнула. Коли вона підвела до авто Шурика, той серйозно подивився на Миколу, так само, як і вона учора, потім підвів очі на маму.
— Це мій колега, Микола Сергійович. Працює у нашій школі. Ну що, став? Сідай, — нарочито весело сказала Надія, щоб сховати ніяковість перед сином.
Шурик не підскочив від радості, не кинувся до машини. Він із серйозним виглядом заліз на заднє сидіння і втопив очі у вікно.
— Куди поїдемо? — запитав Микола, обернувшись до нього.
— Кудись недалеко. Без дитячого крісла можуть оштрафувати, — сказала за сина Надія.
— Тоді до розважального центру. На вулиці ще холодно. Шурику, згоден? — голосно й весело спитав Микола.
Шурик не відповів, ніби не було нічого важливішого заМама й щенок подивилися один на одного, і Надія зрозуміла, що саме ці дві маленькі істоти — її справжнє щастя.
