Собі відмовляли в усьому, лиш би дівчатка одержували все, що їм потрібно. Марно ми сподівались, що полегшає. Закінчивши школу, дівчатка далі пішли вчитися, і знову потрібно одягати, давати гроші на прожиття і так далі

Коли підросли наші донечки, ми з чоловіком полегшено зітхнули, нарешті нам стане легше. Виховували ми двох донечок одні, тяжко було.

Працювали обоє на заводі, нам платили мало, тому економити приходилось на всьому. Я пишалась тим, що діти ходили в школу не гірше за дітей, в яких заможні батьки. Собі відмовляли в усьому, лиш би дівчатка одержували все, що їм потрібно. Марно ми сподівались, що полегшає. Закінчивши школу, дівчатка далі пішли вчитися, і знову потрібно одягати, давати гроші на прожиття і так далі. Я ще пам’ятаю як треба економити, тому все почалось спочатку, головне щоб діткам добре.

Після навчання одна за одною, донечки повиходили заміж. Не забарилися з онуками. Коли пройшов час декретної відпустки, обидві заявили, що дітки (тобто наші онуки, в обох хлопчики), ще маленькі, щоб водити в дитячий садок. Попросили мене сидіти з онуками, нехай трішки підростуть. На той час я була на пенсії, але на роботу ходила, так легше фінансово. Порадившись із чоловіком, вирішили, що я буду з онуками, а він, також пенсіонер, працюватиме. Дві пенсії й одна зарплата нам вистачало. Допомагали донечкам і самі жили в достатку. Зяті наші зайнялись одною справою разом, і через деякий час справи в них пішли в гору. Ми з чоловіком пишались, що в дітей все добре, а те, що вони як і раніше просять гроші, то на одне, то на інше, нас не насторожило. Раз треба, то треба.

Чоловік помер зненацька. Вранці пішов на роботу, а додому більше не прийшов. Впав біля свого робочого місця, швидка допомога приїхала швидко, але вже було пізно. Я дуже тяжко переживала смерть дорогої мені людини, адже прожили ми з ним сорок два роки. Донечки також горювали за татком, але в них свої сім’ї, і через деякий час забрали онуків, сказавши, що час ходити в дитячий садок. Залишилась я одна зі своїм горем і відчаєм.

Тільки тепер я зрозуміла, що на свою маленьку пенсію я не зможу прожити. Адже треба оплачувати комунальні послуги, кошти на їжу, і на той час стала часто хворіти. Ліки купувати не завжди вдавалось. Коли одного разу дочки завітали в гості, я завела розмову про те, що якби вони мені допомагали оплачувати комунальні мені лишались би кошти на ліки. Старша донечка відразу сказала, що вона не може, адже в них і так мало грошей, а витрати великі. А менша удала, що не почула. З того часу вони до мене більше не ходять. А як же я? Невже заслужила такої неповаги від дітей?

Оцініть статтю
Дюшес
Собі відмовляли в усьому, лиш би дівчатка одержували все, що їм потрібно. Марно ми сподівались, що полегшає. Закінчивши школу, дівчатка далі пішли вчитися, і знову потрібно одягати, давати гроші на прожиття і так далі
Дюшес
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.