Софія боялася не майбутньої свекрухи, а її реакції на появу у домі не тільки невістки, а ще й двох галасливих дітей. «Нарешті, мої онучата приїхали» – з такими словами їх зустріла привітна життєрадісна бабуся
Софія була гарною видною дівчиною. Тому, коли їй тільки виповнилося 18 до неї одразу почав свататися сусід Микола. Дівчина довго не думала, Микола чоловік хазяйновитий, добрий, тож і погодилися вийти за нього.
Невдовзі після весілля у них народилася донечка. Дівчинку назвали Вірою. Вона росла розумною і здібною дитиною. Мати душі в ній не чаяла, а от батько полюбляв сварити і лаяти. І правда в тому, що не так за провини, як через те, що сина хотів.
Через рік після народження доньки Соня відчула, що знову чекає на дитину. На її подив Микола зрадів: «Нарешті мені сина родиш. Спадкоємець потрібен». Напривеликий жаль тата, знову народилася дівчинка, її Надійкою назвали.
Хоч Микола і радісно відреагував на новину про другу вагітність дружини, після народження цієї дитини, ніякої радості у нього не було. Довго не думаючи, чоловік зібрав свої речі і пішов із сім’ї. Мовляв, немає в нього охоти виховувати дівчат. Він сина хотів, а дружина сама винна, що він їх покидає.
На аліменти Соня подавати не захотіла. Вони з дітьми жили у будинку колишнього чоловіка. Добре, хоч тут він про дітей подумав. Інколи Микола допомагав фінансово, але це було так рідко, що Соня ледве зводила кінці з кінцями. Дбала, щоб дітям було добре, а про себе і забула. Потреби дівчаток понад усе. От і досиділася до того, що захворіла. По жіночому серйозні проблеми почалися. Затягували було ніколи, довелося йти у лікарню. Добре, що до них саме влаштувався новий гінеколог. Лікар із міста перевівся, тому точно хороший і компетентний. Та й і у селі про нього були лише схвальні відгуки.
Так Соня познайомилася із Петром. Він допоміг їй вилікуватися, як виявилося нічого серйозного у неї не було. На останньому прийомі Петро зізнався, що навмисне затягував лікування, щоб частіше з нею зустрічатися. А потім і зовсім ошелешив Соню звісткою, що закохався в неї. Вона вже і не надіялася, що в її житті з’явиться новий чоловік. Кому ж вона потрібна з двома чужими дітьми?
Петро став часто заходити до них у гості. Грався з дівчатками, приносив їм подарунки та і про Софію не забував. Ніколи з пустими руками не приходив, то квіти принесе, то цукерки. З часом Софія зрозуміла, що теж має почуття до Петра і запропонувала йому з’їхатися. Оскільки лікар був не місцевий, то власного дому не мав. Тож жити вони стали у домі Софії.
Як тільки про це дізнався колишній чоловік Микола, то на другий же день пригнався додому і поставив колишній дружині ультиматум: або вона виганяє свого Петра, або нехай усі вимітаються з його дому на всі чотири сторони. Власних дітей не пошкодує, тільки щоб Софія щастя не знала. Жінка довго не думала, одразу випалила колишньому: «Та подавися ти своєю хатою!» і пішла збирати дитячі речі.
Петро спокійно спакував усі сумки у машину і повіз своїх дівчат із цього нещасливого місця. Куди вони їдуть Соня навіть не здогадувалася, але ніякого хвилювання не було. Вона повністю довіряла Петру.
Як потім з’ясувалося Петро віз їх до дому, де сам виріс і народився. Там зараз жила його мати. Коли він сказав про це дружині, у неї почалася паніка. Софія боялася не майбутньої свекрухи, а її реакції на появу у домі не тільки невістки, а ще й двох галасливих дітей. «Нарешті, мої онучата приїхали» – з такими словами їх зустріла привітна життєрадісна бабуся. Соня була приємно вражена такою реакцією своєї свекрухи. Мати колишнього чоловіка за дівчаток навіть не запитувала, а тут чужа жінка так їм зраділа.
Соня і Павло живуть разом уже декілька років. Зараз жінка при надії і готується народжувати їх спільну дитину. Петро і його мама прийняли дівчаток, як рідних. Вони живуть усі разом великою щасливою родиною.
