Я дивуюся чому моя подруга Софія щороку їздить збирати картоплю якщо можна купити у людей мішок та ні про що не хвилюватися.
Подруга родом з села та з ж _ахом розповідала про свої робочі будні. Вставали вони удосвіта, давали їсти худобі та птиці, прибирали за ними, снідали швиденько та на город. Цілий день проводили на пекучому сонці, потім поверталися, виконували домашню роботу. Жінки куховарили, чоловіки кололи дрова. Вечеряли та лягали спати пізно вночі щоб потім знову встати зранку та повторити все по колу.
Ось нещодавно вона знову поїхала в село, повернулася червона як рак, ледве ноги пересувала. Сказала, щоб я до неї завтра зайшла, вона мені розповість про свої пригоди. За нею пішов її чоловік Василь, він ніс мішок картоплі та був втомлений не менше. Їх діти спали на ходу.
Я не могла дочекатися наступного дня поки подруга розповість мені про те як вони вибирали картоплю. Наступного дня я взяла свій засіб від опіків та навідала Софію. Вона була одягнена у вільну майку та шорти, ходила по квартирі як робот. Ми присіли на кухні, подруга налила мені холодного компоту та почала свою розповідь:
– Ми приїхали рано, бо батьки просили раніше приїхати, щоб до того, як сонце підніметься високо, закінчити роботу. Дітей ми пожаліли та поклали спати далі. Самі ж швиденько перекусили та пішли на поле. Цього року мама насіяла картоплі більше, ніж того року. Пояснила це тим, що родина виросла та потрібно більше садити. Поле було величезне та не всі приїхали хто мав бути.
– І як ви впоралися? – запитала я.
– Ми з чоловіком працювали у своєму темпі, бо розуміли, що роботи багата та потрібно берегти сили. Але мама нас постійно підганяла та казала, що ми приїхали не на курорт. Коли вона дивилася ми типу пришвидшувалися, а коли вона відверталася, то ми відпочивали. Через те, що людей було менше, ніж заплановано, робота затягнулася до сонячного піку та сонце почало сильно пекти. Ми очікували, що до сильного сонця все закінчиться та не взяли засобів від сонця. в результаті дуже обгоріли на сонці.
– До речі ось тобі засіб від опіків, я його придбала ще коли ми їхали на море.
– Дякую, подруго. Потім мама побачила, що ми ледь волочимо ноги та змилувалася над нами. Сказала, що ми розманіжені містяни та нам потрібно йти відпочивати. Звичайно, казала вона це жартома, але, як відомо, в кожному жарті є частина правди. До закінчення поля залишалося декілька метрів та ми могли допрацювати. Я сказала, що ми можемо ще протриматися, але мама наполягла на тому, щоб ми повернулися.
– А діти як?
– Вони потім допомагали перебирати картоплю. Я взагалі це заняття не люблю. Напрацюєшся на полі, надієшся, що це вже кінець, але ж ні, всю картоплю висипають на одну купу та починають перебирати маленьку до маленької, а велику до великої. Як на мене, це безглузде заняття. Діти більше бавилися, ніж перебирали, моя мама робила їм зауваження, що ще більше мене розгнівало.
– Уявляю цю картину.
– Так, “весело” було. Але гірше за все, що всі, хто залишився тоді на полі, дивилися на нас з Василем скоса та жалілися на втому. Все, вирішено, наступного року ми не поїдемо, я скажу мамі хай не садить картоплі в розрахунку на нас. Краще заплатити гроші, ніж гнути спину на полі та лікувати опіки.
