Сьогодні останній день мого собаки, і він тихо схлипує, сидячи поруч зі мною.
Він лежить на дивані, де завжди сидить. Фактично, це моє місце, але приблизно девять років тому я перестав сперечатися з тридцятикг бультерєром про право на меблі і диван став його.
Його звати Сергійко.
Я дав йому це імя, бо довго не міг відпустити частину себе після служби в армії навіть коли армія вже давно попрощалася зі мною.
Завтра о 10-й ранку пані докторка Коваленко приїде до нас додому. Я триматиму Сергійка на руках, поки вона допоможе йому спокійно заснути. І тоді єдина істота, що насправді врятувала мене, піде
Сергійко не просто зявився в моєму житті.
Він прийшов у найгіршу ніч мого існування.
Я повернувся з Донбасу 2014 року. Дві ротації. Тридцять один рік. Зовні зі мною все нібито було гаразд.
Але всередині я розпадався.
На початку 2015 року я замкнувся від світу. Я перестав спати, майже не їв. Не відповідав на дзвінки, просто сидів на цьому ж дивані штори зачинені, світло вимкнено намагаючись заглушити спогади, що від мене не відступали.
Рідні намагались підтримати.
Друзі теж.
Психологи при військкоматі старалися.
Я всіх відштовхував.
І ось одного вечора я почув, як щось шкребеться у задні двері.
Шкрябання зникало, потім знову зявлялося.
Знову і знову.
Тривало це дві години.
Коли нарешті відчинив двері там сидів він: старий тигровий бультерєр, худий, із сумними очима, ніби і в нього за плечима своя війна.
Він навіть не замислився.
Впевнено пройшов повз мене, стрибнув на диван, покрутився і ліг.
Поглянув так, наче казав:
«Ну от, нарешті».
Я не хотів собаки.
Мені взагалі нічого не хотілось.
Та Сергійко мало цікавився моїми бажаннями.
Він потребував їжі тож я пішов до магазину.
Він потребував прогулянки і я знову розсунув штори й вийшов на сонячне світло.
Він потребував ветлікаря я записався й приїхав вчасно.
Він не рятував мене якимось героїчним вчинком.
Він рятував переконливою буденністю: своїми простими потребами.
Дата, яку я раніше визначив для себе, минула.
Я був занадто зайнятий пошуками, які корм найкраще підійде старому собаці з чутливим шлунком.
Ось так приходить справжнє зцілення.
Не через салюти чи фанфари.
А через турботу, що змушує нести відповідальність.
Через собаку, який чекає вечері.
Девять років це тигрове серце було поруч.
Три квартири.
Дві роботи.
Дівчина, яка обрала нас обох.
І донька, якій зараз чотири, і яка щиро вірить, що Сергійко її особистий охоронець.
Він спить в ногах нашого ліжка.
Він ходить по коридору за донечкою, мов патрулює.
Увечері знову на дивані, голова на моєму стегні перевіряє, чи я ще тут.
І я тут.
Завдяки йому.
Минулого місяця виявили злоякісну пухлину. Невиліковну. Лишились тижні, а не місяці.
Ми живемо інакше.
Коротші прогулянки.
Більше смаколиків.
Більше вечорів на дивані.
Моя рука на широкій, вже втомленій голові, що одного разу подряпала у мої двері й відмовилась відступати.
Донька дає улюблені іграшки, щоб Сергійко не сумував, коли спить. Він лежить, обкладений мякими ведмедиками, наче серед фортеці, і не чіпає жодного.
Він втомився.
Я це бачу у його очах.
Тих самих очах, що девять років тому вирішили мене варто врятувати.
Завтра я мушу бути сильним для нього.
Міцно тримати.
Сказати, що він найкращий пес.
Подякувати.
І відпустити.
Девять років він дарував мені вірність, захист і безумовну любов.
Мінімум, на що я здатен віддячити спокоєм.
Якщо ви колись любили булліка
Якщо собака рятував вас тоді, коли ви самі здавалися собі негідними порятунку
Ви зрозумієте.
На добраніч, Сергійку.
Мій старенький захисник.
Дякую, що подряпав у мої двері.
Дякую, що потребував своєї вечері.
Дякую, що обрав мене, коли я сам себе не вибирав.
Все життя намагатимусь бути гідним цієї любові.
Найважливіше, чого вчить собача відданість поки ми маємо про кого дбати, ми маємо для чого жити.
