Сидить Петро Степанович на лавочці зажурений. Сьогодні в черговий раз дочка нагадала, що мішає їй. Відсилає в село. Там будинок від батьків залишився, щоб тато там жив. А так, говорить, вона не вийде заміж, коли тато завжди поруч.
До Петра Степановича підійшов сусід, Іван Єгорович:
– Що, Петре, знову Настя виганяє тебе з квартири?
– Знову. Скажи, чим я завинив перед нею? Дві доньки, і такі різні. Галинка працює, заміж вийшла, діток народила. Дивишся на їхню сім’ю, і радієш. А Настя, немов не наша дитина. Безробітна, так і роботу не збирається шукати. В мене гроші витягає. Скажу, сварка на весь вечір. А останнім часом стала мене з квартири виганяти, говорить, щоб їхав у село жити, і не перебивав їй. А як я з села на роботу їздити буду?
– Так Настю відправ у село. Вона не працює, нехай там лежить на дивані.
Петро Степанович тяжко зітхав. Кому може пожалітися, то це Івану, сусіду. З яким поруч живуть від тих пір, як отримали квартири. У Івана Єгоровича сини гарні, закінчили обидва інститути, одружилися. Живуть гарно, тата з мамою часто відвідують, допомагають матеріально. А Петро Степанович, коли ще дружина жива була, не помічав, яка донька молодша виросла. Дружина говорила, що не виховали в ній почуття обов’язку, та не дослухався тоді до тих слів. Наразі відчув на собі, що це, коли донька нероба, та ще й тату життя від неї немає. А що робити?
Продати квартиру та купити всім по однокімнатній? Так доплачувати потрібно, а в нього грошей немає. Інколи відчай підступає, як жити далі?
