Сьогодні зранку 18-річна дівчина на імя Христя народила чудову дівчинку. Після цього Христя написала відмову, викликала таксі та швидко залишила стіни пологового будинку у Львові, навіть не озирнувшись. Вона й гадки не мала, яка несподівана доля готувалася для її донечки тієї миті
Коли ми з дружиною Оленкою приїхали у львівський пологовий будинок надвечір, нас наповнювала велика тривога, змішана з радістюми чекали на появу нашої четвертої дитини. Наша родина чимала: двоє близнюків, що трапилися несподівано, адже у нашому роду такого ні в кого не було. Після тієї новини в нас навіть зявився веселий вислів: “А може, знову близнюки?”
Батьки наші були надзвичайно здивовані й підтримали нас у перші дні після тієї звістки. На другому УЗД нам заспокоїли: цього разу буде лише одна дитина.
Отож, на світ зявився наш четвертий “козак” єдина дитинка. Всі тривоги одразу розвіялись. Завдяки турботі Оленки й моїм старанням ми оселилися у окремій палаті, за яку я заплатив авансом у касі пологового будинку 6000 гривень.
Минуло кілька годин, і медсестра принесла нашого малюка на годування Оленці Але раптом у двері постукав завідувач відділення, обличчя якого було зосереджене й трохи схвильоване, й він сказав: “Маємо складну ситуацію”
Виявилося, що зранку 18-річна Христя в пологовому залишила новонароджену доньку, написавши офіційну відмову й одразу ж поїхала. Після пологів вона ледь ходила, однак наполягала, щоб її виписали без зволікань.
Дівчинка народилася здоровою та красивою. Я тоді впіймав себе на думці: “А раптом це твоя друга мрія про близнюків? Може, взяти ту маленьку до себе?”
Можемо записати, що це ваша дитина запропонували співчутливо. Але совість одразу ж обірвала: “Я зовсім не хочу, щоб дівчинка опинилася в інтернаті чи сиротинці. Як їй жити без любові? Серце не витримує думки про це Хоча, звісно, так робитипротиправно.”
Офіційне усиновлення можливе, але потребує часудо кількох місяціві не дає жодних гарантій. На той час дитя тимчасово житиме у державній установі.
Ця ситуація засмутила нас неймовірно. Я добре знав старшу медсестру пологового будинку, Галину Степанівну,добру та сердечну жінку, з якою ми підтримували дружні стосунки й поза стінами лікарні.
Можливо, саме завдяки особистим стосункам Галина Степанівна відмовилася стояти осторонь й звернулася до нашої родини, розповівши про Христю й її дитину.
Ось такі непрості історії часом трапляються у житті:
-Юна мама вирішує самостійно залишити лікарню після народження дитини;
-Немовля потребує захисту й любові;
-Юридичні процедури тривалі та непередбачувані;
-Сердечна допомога запропонована із співчуття й віри в людяність.
Народження дитинице завжди велика подія для української родини, наповнена тривогами, мріями та випробуваннями. Доля часом підкидає непередбачувані випробування, які змушують задуматись над вартістю співчуття, підтримки та душевної доброти одне до одного. Ця зворушлива історія ще раз нагадала мені: людська участь і милосердя визначають, яким буде шлях нового життя у нашому світі.
