Сьогодні, вигулюючи у парку свою собаку, я побачила картину, яка змусила мене ридати.

Сьогодні, вигулюючи у парку свою собаку, я побачила картину, яка змусила мене ридати.

Хоча я доросла та самодостатня жінка, однак тут навіть я не могла стримати сліз.

Коли я присіла на лавочку, щоб перевести своє дихання після довгої прогулянки із собакою, у поле мого зору потрапила жінка із маленьким сином. Хлопчику з вигляду було не більше пяти років, а можливо трішки менше.

Вони якраз присіли на лавочку навпроти. Син зажурено дивився на свої ніжки і тоді підняв голову і запитав:

– Мамо, ну чому у всіх є тато, а в мене нема? Ну чому? Я ж його так чекаю, а його все нема і нема. Я вже втомився чекати.

Жінка одразу похмурніла на обличчі, присунулася ближче до маленького сина і обняла його.

– Синку – сказала жінка, – розумієш, твій тато загинув. Він зараз живе на хмаринці і щодня дивиться на тебе. Він радіє разом із нами усім твоїм успіхам і сумує у моменти твоїх невдач.

Ти його просто не бачиш, але він завжди поруч. Коли теплий промінчик сонця торкається твоєї маленької розової щічки, чи коли ніжний вітерець її лоскоче – це з тобою так вітається твій тато.

Малий підняв голову, міцно обійняв маму і подивився на небо. І тут, наче у казці, з-за хмари виглянув сонячний промінь і прямісінько на малого.

Я була дуже здивована і не могла стримувати свої сліз, а моя собака наче все це розуміла – щиро споглядала за цією картиною і не вимагала продовжувати нашу прогулянку.

Оцініть статтю
Дюшес
Сьогодні, вигулюючи у парку свою собаку, я побачила картину, яка змусила мене ридати.
Дюшес
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.