Того ранку я прокинулася і все було точно так само, як зазвичай. Я почала готувати сніданок собі і чоловіку, збирати дітей до садочку і себе на роботу.
Коли діти були нагодовані і одягнуті – я дала їм мобільні телефони, щоб дивилися мультики і побігла швидко сама одягатися.
Я глянула на годинник і помітила, що уже запізнююся. Я на ходу брала речі і вже була готова виходити – як помітила, що однієї дитини нема.
Чоловік в той час вже прогрівав машину.
Я подивилася абсолютно все і не знайшла свою Діану. Та й молодший мій – Марко не міг пояснити де сестричка.
Ми з чоловіком носилися будинком в пошуках дочки, та все було безрезультатно. Ми навіть зателефонували до нашого сусіда, який працював дільничним поліцейським.
До того ж наші телефони ми не могли знайти і вони не відповідали. Та й не дзвонили, бо ми на ніч завжди ставимо беззвучний режим.
Нас врятував мій керівник, який зателефонував мені на мій робочий мобільний телефон. Виявилося, що перед тим він говорив з моєю Діаною і їхній діалог виглядав таким чином:
– Наталю ти де? Тебе клієнти зачекалися.
– Це Діана, а не мама.
– А я можу поговорити з мамою?
– Ні.
– А з татом?
– Ні.
– А чому?
– Вони заняті. Шукають мене.
– А ти де?
– А я в машині і вже давно на них чекаю.
Добре, що в мене був мій мобільний робочий телефон і мій керівник збагнув мені зателефонувати на нього.
Якби не Петро Михайлович – я б посивіла до вечора.
